Тоді вона рішуче випросталася.
– Зателефонуй Ґеррі. Нехай відвезе нас до «Саксу».
За півгодини я вже стояла в роздягальні, поки двоє продавчинь намагалися заштовхнути мої груди до сукні без бретель кольору вершкового масла… Мені аж довелося пожартувати, що після цього їм доведеться зі мною одружитися. Ніхто не сміявся.
Аґнес насупилася.
– Надто весільна. Ще й робить її талію товстою.
– Це тому, що в мене товста талія.
– У нас є чудова коригувальна білизна, місіс Ґопнік.
– Ой, я не знаю, чи…
– У вас є щось у стилі п’ятдесятих? – запитала Аґнес, не відриваючи очей від телефона. – Це вирішить проблему з талією, а разом із тим обійде питання зросту. У нас немає часу на пошиття нової сукні.
– О котрій годині ваш захід, мадам?
– Ми маємо бути там уже о пів на восьму.
– Ми встигнемо перешити сукню для вас, місіс Ґопнік. Террі доставить її вам о шостій.
– Тоді давайте приміримо он ту сукню, кольору соняшника… і ось цю, із блискітками.
Якби я знала, що того дня мірятиму сукні за тридцять тисяч доларів, то не стала б вдягати смішні трусики з таксою та бюстгальтер, що тримається на самій лише шпильці. Цікаво, скільки ще разів мені доведеться показувати свої груди незнайомцям цього тижня. Я задумалася, чи доводилося їм коли-небудь бачити таких пампушок, як я. Продавчині були надто ввічливі, аби вказати на цей мій недолік, проте не припиняли наполегливо рекомендувати «коригувальну» білизну. Дівчата просто несли сукню за сукнею, борючись із вигинами мого тіла, немов із дикою твариною, доти, доки Аґнес, що весь цей час сиділа на м’якому кріслі, не вигукнула:
– Так! Це воно. Як тобі, Луїзо? І довжина просто ідеальна, і ця прозора підкладка.
Я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Я не впізнала людину навпроти. Мою талію стягував тугий корсет, а груди випиналися в ідеальному декольте. Завдяки жовтому кольору моя шкіра просто сяяла, а довга спідниця робила мене вищою і геть не схожою на себе. Те, що я не могла дихати, не мало жодного значення.
– Зробимо тобі високу зачіску та підберемо сережки. Ідеально.
– Ми дамо вам знижку в розмірі двадцяти відсотків на цю сукню, – мовила одна з продавчинь. – Після тогорічного заходу в Стрейджерів ми більш не продаємо багато жовтих суконь… – Я зітхнула з полегшенням. Але тоді поглянула на етикетку. Усього лише $ 2,575. Моя місячна зарплатня. Помітивши, як я зблідла, Аґнес махнула рукою одній із жінок. – Луїзо, перевдягайся. У тебе є які-небудь туфлі? Можемо збігати до взуттєвого магазину.
– У мене є туфлі. Багато.
У мене були золоті атласні човники, котрі нібито пасували б до сукні. Мені не хотілося, щоб рахунок за моє вбрання виріс іще більше. Я повернулася до кабінки та обережно вилізла з сукні, фізично відчуваючи її ціну, а коли вдягнулася, почула розмову Аґнес і продавчинь. Жінка підібрала сумку та якісь сережки, швидко окинула їх оком та, здавалося, нарешті заспокоїлася.
– Запишіть на мій рахунок.
– Звісно, місіс Ґопнік.
Я
