найдужче твої кавалери, Софійко, – усміхнулася Тамара.
– Та які там кавалери, вигадала таке, Нададзе…
– Ох, Софіє, чи ж я не бачила, як вони дивилися на тебе минулого літа – і старший, і молодший. Шкода, що я скоро їду, – я б залюбки відвідала оперу в товаристві милого Олекси. Або модний концерт – кажуть, цього літа в Києві очікується просто нашестя іменитих іноземних співаків… Та, вибач мені, не хочу жениха відбивати.
– Балакуха ти, Нададзе.
Останні слова мадемуазель Яворської навряд чи хтось почув, окрім неї, – ніч уже давно поступилася новому дню. Дортуар спав. Заснула й Софія, сподіваючись, що їй насниться не іспит, а щось радісніше.
Так, Інститут недарма ретельно готувався до балу, недарма прикрашали стіни й балкони, недарма паркет натирали до дзеркального блиску. На хорах гримів оркестр, величезну залу осявали не сотні – тисячі вогнів, що відбивалися в доброму десятку дзеркал, почеплених поміж вікнами, як у царському палаці. Ґрати, за якими раніше збиралися родичі інституток, уже зняли, і місце, де вони стояли, навряд чи можна було б відшукати – віднині і братам, і батькам, і матінкам, і сестрам, і кавалерам дозволили кружляти в танці інституток, пригощати їх ласощами та напоями. Мадемуазелі ж, щоправда лише випускниці, віднині могли запрошувати на свята своїх кавалерів. І більше не вдавати, що це кузен, або троюрідний брат, або племінник покійного вітчима.
Її ясновельможність мадам начальниця, яка й сама так поводилася замолоду, вирішила, що немає нічого поганого в тому, щоб дівчата покинули хитрувати чи відверто брехати. На подив пані начальниці, скасування заборони відбулося легко – адже багато пань з Опікунської ради також колись були інститутками. А отже, чудово пам’ятали, як неприємно, коли батько чи матінка лише з-за ґрат можуть милуватися своїми донечками, які так подорослішали.
Вузькі столи із частуванням вражали сьогодні вихованок і срібними відерцями з шампанським, і величезними чашами крюшону, і незвичайними фруктами, доправленими з усіх усюд.
– Ну чим не Варшава, – зітхала мадам Савицька, одна з пань-опікунок.
– Краще, шерочко. – Матінка Софії обійняла свою давню подругу. – Набагато краще. Та й душевніше.
Стіни Інституту, певно, ніколи не бачили такого сліпучого сяйва коштовностей, такого барвистого параду суконь щонаймодніших фасонів, які відтіняли ошатні фраки та сюртуки. На окрему увагу заслуговували пани військові. Парадні мундири виблискували нагородами, золотом мінилися еполети, зброя в піхвах була вичищена до блиску і могла посперечатися у своїй сліпучості з коштовностями пань.
– Ах, медам, якими сірими й блідими ми виглядатимемо на такому блискучому тлі… – прошепотіла Софія, підглядаючи в ледь прочинені двері, що вели з коридору в залу.
– Яворська, ну що за дурниці! Ти така гарненька, що Олекса Савицький не забуде освідчитися тобі в найніжніших почуттях. Та і де це ще зробити, коли не на балу. Ах, це так романтично.
