почухав потилицю.
– А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.
– Через що?
Він подивився на неї здивовано.
– Ти що, ніколи не чула про тяжіння?
– Ні.
– Дуже шкода. – Священик скрушно похитав головою. – Тяжіння пояснює багато загадок.
Вітторія аж сіла.
– Що таке тяжіння? – запитала рішуче. – Розкажіть мені!
Священик підморгнув їй.
– Може, я краще розповім тобі це за вечерею?
Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії. У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Леонардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища – тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилася надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.
Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла батьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитання роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть цікавився, що вона сама думає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.
– Я переїжджаю до Швейцарії, – сказав їй Леонардо. – Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.
– Фізику? – вигукнула Вітторія. – А я думала, ви любите Бога!
– Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественні правила. Закони фізики – це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр.
Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством і йому дозволили удочерити її.
– Хочеш, щоб я тебе удочерив? – запитав Леонардо.
– А що це означає? – поцікавилася Вітторія.
Отець Леонардо пояснив.
Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.
– Хочу! Дуже хочу!
Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб облаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй виповнилося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася від батька.
Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.
