Колер. Король.
Цього чоловіка Вітторія не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний інтелект, однак його холодність завжди здавалася їй нелюдською. Він був цілковитою протилежністю батька, який просто-таки випромінював тепло. Колер уподобав науку за її бездоганну логіку… Батько ж благоговів перед її вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Геній, як хтось їй колись пояснив, завжди приймає іншого генія беззастережно.
Геній, думала вона. Мій батько… Тато. Неживий.
До лабораторії Леонардо Ветри вів довгий стерильний коридор, суцільно викладений білим кахлем. Ленґдонові на мить здалося, що він заходить до якоїсь підземної лікарні для душевнохворих. На стінах висіло безліч дивних чорно-білих фотографій у рамках. І хоч Ленґдон усе свідоме життя вивчав символи й зображення, ці знімки були йому абсолютно незрозумілі. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спіралями. Сучасне мистецтво? – з гумором подумав він. – Джексон Поллок на амфетаміні?
– Це треки частинок, – пояснила Вітторія, зауваживши погляд Ленґдона. – Комп’ютерні моделі зіткнення частинок. Оце – Z-частинка, – вона показала на ледь помітну риску на знімку. – Батько відкрив її п’ять років тому. Чиста енергія – жодної маси. Цілком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерія – не що інше, як сконденсована енергія.
Матерія – це енергія? Ленґдон замислився. Дуже схоже на буддизм. Він іще раз подивився на тонесеньку риску на фотографії й подумав: цікаво, як відреагують приятелі з кафедри фізики в Гарварді, коли він розповість їм, що минулого вікенду вештався біля великого адронного колайдера і споглядав Z-частинки.
– Вітторіє, – заговорив Колер, коли вони підійшли до важких сталевих дверей. – Мушу зізнатися, що сьогодні вранці я вже спускався сюди в пошуках твого батька.
– І що? – Вітторія ледь-ледь почервоніла.
– І уявіть моє здивування, коли я побачив, що він замінив стандартний кодовий замок ЦЕРНу чимось іншим. – Колер показав на складний електронний пристрій на стіні біля дверей.
– Пробачте, – сказала вона. – Ви ж знаєте, як батько до цього ставився. Він хотів, щоб до лабораторії мали доступ тільки він та я.
– Добре, – сказав Колер. – Відчини двері.
Вітторія якусь мить повагалася, тоді глибоко вдихнула і підійшла до пристрою на стіні.
Того, що сталося потім, Ленґдон аж ніяк не чекав.
Вітторія стала навпроти апарата й обережно наблизила праве око до лінзи, що виступала, немов телескоп. Тоді натиснула кнопку. Усередині механізму щось клацнуло, і з лінзи вирвався промінчик світла. Він методично зарухався сюди-туди, скануючи її око, як копіювальний апарат.
– Це сканер сітківки, – пояснила вона. – Стовідсоткова надійність. Запрограмований тільки на дві сітківки – на батькову й мою.
Від
