вже не буде вороття. Я підганяю свої налиті свинцем ноги вгору, вузькими сходами… піднімаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.
Знизу долітає відлуння голосів. Благальних голосів.
Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.
Вони не розуміють, що має статися… не розуміють, що я для них зробив!
Яка невдячна країна!
Я піднімаюся вище, і на мене тиснуть видіння… хтиві тіла, що звиваються під вогняним дощем, пожадливі душі, що плавають у фекаліях, зрадливі негідники, що застигли в крижаних лещатах сатани.
Долаючи останні сходинки, я, погойдуючись і мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повітря. Кидаюся до високої, із мене заввишки, стіни і вдивляюся крізь вузькі бійниці. Далеко внизу лежить благословенне місто, у якому я знайшов притулок і захист від тих, хто виштовхнув мене у вигнання.
А голоси за спиною гукають, підходячи дедалі ближче:
– Те, що ти зробив, – це божевілля!
Божевілля породжує божевілля.
– Заради всього святого, – гукають вони, – скажи, де ти його сховав?
Саме заради всього святого я вам цього не скажу.
І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моїх зелених очей, вираз їхніх облич стає похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:
– Ти ж знаєш наші методи. Ми здатні змусити тебе розповісти, де воно сховане.
Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись від вас.
А внизу, запаморочливо далеко внизу піді мною, червоні черепичні дахи розпливлися передмістям, наче море вогню, освітлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гіганти… Джотто, Донателло, Брунеллескі, Мікеланджело, Боттічеллі.
Я трохи підсунувся – пальці ніг торкнулися краю.
– Спускайся! – кричать вони. – Ще не пізно!
О свавільні невігласи! Невже ви не здатні узріти майбутнє? Невже ви не здатні збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?
Я з радістю зроблю цю завершальну жертву… а разом із нею знищу вашу останню надію знайти те, що ви шукаєте.
Вам нізащо не вдасться вчасно віднайти його.
А внизу, на відстані ста футів, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрімотна оаза. От якби мати більше часу… але час – це єдина річ, яку не здатні здобути навіть мої чималі статки.
У ці завершальні секунди я дивлюся вниз на майдан і помічаю образ, який спантеличує мене.
Я бачу твоє обличчя.
Ти вдивляєшся в мене із затінку. Твої очі сумні, однак я бачу в них благоговійну шанобливість до того, що я звершив. Ти розумієш, що я не маю вибору. Заради любові до людства я мушу захистити мій шедевр.
Він зростає навіть тепер… вичікує… нуртує під червоними, мов кров, водами лагуни, у якій не віддзеркалюються зірки.
Тож я відводжу погляд від твоїх очей і спрямовую його
