може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?
– Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.
– А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?
Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.
– Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.
Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.
– Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є… непростим.
Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.
– Усе, що я знаю, Сієнно, – це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.
Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.
– Гаразд, я пропоную зробити ось що.
Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.
Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.
– Informazioni abbonati? – спитала Сієнна бездоганною італійською. – Per favore, può darmi il numero del Consolato аmericano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)
Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.
– Grazie mille (Дуже дякую), – сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефонним номером та свій мобільний.
– Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?
– Моя пам’ять у нормі, – відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.
«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».
Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.
Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.
– В екстреному випадку, – повідомив запис, – наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.
Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.
Знову почулися гудки.
– Consolato аmericano, – озвався втомлений голос. – Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)
– Lei parla inglese? (Ви говорите англійською?) – уточнив Ленґдон.
– Звісно, – відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. – Чим можу допомогти?
– Я – американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.
– Номер
