мов лозинка. Ленґдон побачив, що, попри повну відсутність косметики, шкіра її обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однією вадою – родимкою над губою. Очі жінки мали м’який брунатний колір, але були незвично пронизливими, наче їм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини її віку.
– Лікар Марконі не дуже добре володіє англійською, – сказала вона, сідаючи біля Ленґдона, – і він попрохав мене заповнити вашу картку пацієнта. – Із цими словами жінка знов усміхнулася йому.
– Дякую, – хрипко каркнув Ленґдон.
– Отже, – почала вона діловитим тоном, – як вас звуть?
Він відповів не одразу:
– Роберт… Ленґдон.
Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.
– Де працюєте?
Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.
– Професор… історії мистецтва… і символіки. Гарвардський університет.
Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.
– Ви американець?
Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.
– Річ у тім, що… – Жінка замовкла, вагаючись. – Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.
– Я американець, – запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.
– У вас щось болить?
– Голова, – відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.
– Ви закричали й прокинулися, – сказала жінка. – Як ви гадаєте чому?
Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай – і знайдеш.
– Мені наснився кошмар.
– Про що?
Ленґдон розповів.
Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.
– А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?
Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.
– Гаразд, пане Ленґдон, – сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. – Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?
Ленґдон на мить задумався.
– Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?
– Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?
Ленґдон висунув найімовірніше припущення:
– У массачусетській лікарні?
Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку
