цього нечіткого образу зі всього лише кількох давньоруських середньовічних джерел як «давньоукраїнського», «давньослов’янського» чи «традиційного українського» – ми не маємо для цього жодних підстав.
Насамкінець зазначу, що, аналізуючи матеріал за етнографічними джерелами XIX – початку XX ст., я не беруся препарувати той архаїчний шар світогляду, який я з обережністю називаю «дохристиянська система вірувань та уявлень», оскільки вважаю, що принципова першість у інтерпретаціях належить тут іншій дисципліні – археології. Говорячи про «традиційну» систему міфологічних вірувань та уявлень українців, я маю на увазі винятково той пласт, що у вітчизняній етнології вважається «золотим фондом» української етнографії, а саме матеріали, зібрані й опубліковані (або збережені в архівах) різними збирачами впродовж XIX – початку XX ст. на теренах України, які перебували у складі Австро-Угорської та Російської імперій. Утім, питання «традиції» й «традиційності» міфологічної системи вважаю за доцільне розглянути окремо.
«Традиційна культура» і «вторинна фольклоризація»
Свого часу з університетських стін я винесла стійке переконання в тому, що «традиція вмирає» і її терміново «необхідно рятувати», здійснюючи виїзди в села, бажано в поліський чи карпатський регіони, що хрестоматійно вважалися «заповідниками», у яких традиція зберігалася в майже незміненій формі. Романтичний флер «традиційної сільської культури», ніби взятий із нотаток вчених-славістів першої половини XIX ст. разом із благородними просвітительськими ідеями «ходіння в народ», оповивав аудиторії, щоб студенти перших років навчання усвідомлювали необхідність знайти та зафіксувати «релікти традиції». У зв’язку з цим Н. Лисюк іронізує, що в українській гуманітаристиці пострадянської доби вкоренилися міфи про «принципову археологічність дисциплін, що вивчають сферу народної духовної культури, про фольклор і народну культуру як суто селянське мистецтво, яке йде в небуття разом із патріархально-селянським укладом і яке слід щонайшвидше дозбирати […]»68. Подібно й О. Прігарін наголошує, що характерна риса таких досліджень «пов’язана з ідеалізацією поля як складу артефактів (скарб)». За його словами, «такі «колекціонери» народного або національного […] мають слабкість у передачі польових даних без належного рівня критики, перевірки на відповідність тощо. Така гіперавтентичність поля сприймається ними як даність, яка не потребує наукової обробки»69.
З огляду на це я навмисне залапкувала термін «традиційна культура», оскільки така модель є доволі умовною, і в цьому тексті я вживатиму його лише стосовно періоду XIX – початку XX ст. Передусім, як і будь-яка модель, ця, ставши засобом наукових узагальнень, є спрощенням відносно складнішої та динамічнішої дійсності. Я глибоко вірю в те, що сучасним етнологам і антропологам, які виховані
Лисюк Н. Постфольклор в Україні. – К.: Агентство «Україна», 2012. – С. 23.
Прігарін О. А. Про варіативність польової «поведінки» в етнології: критичний погляд на евристичні можливості // ЕІНЄ. – 2008. – № 26. – С. 73.
