лікування, шептуха показувала нам або вирізки з газет, або відривний календар, або збірку «народних» молитов і замовлянь із текстами незрозумілого походження. Також оповідачі могли сказати, що, наприклад, вони завжди вважали, що як постійно сниться мрець, то поріг хати і відповідну могилу на кладовищі треба обсипати маком-видюком, а тепер прочитали в православному календарі, що в такому разі слід замовити сорокоуст у церкві. Значимою для мене в 2012 році стала розмова з респонденткою з півдня Миколаївщини. Жінка розповіла, що все життя була впевнена в тому, що в її селі жили відьми, які «крали молоко й у колгоспних корів». Оповідачка знала, як захистити корову від «сглазу», і взагалі давала раду сільським відьмам, бо вони «теж люди». Та коли на телебаченні з’явилася програма «Битва екстрасенсів», жінка почала її дивитися й зрозуміла для себе, що її сусідки по селу – «такі собі відьми», що «відбирання молока – це неправда», а є речі більш небезпечні, як ішлося на цьому ТБ-шоу. Спершу мені важко давалася наша розмова: я намагалася отримати очікувану інформацію про основні функції та характеристики сільської відьми, натомість респондентка емоційно переповідала мені сюжети з «Битви екстрасенсів», порівнюючи телевізійних героїв зі «своїми», місцевими відьмами, які виявилися доволі «звичайними» та «безхитрісними» порівняно з екранними магами та екстрасенсами. Однак щойно я зрозуміла, що моя співрозмовниця адаптувала нове знання до власного світогляду і вже існуючих уявлень про людей із магічними здібностями, і припинила очікувати від неї традиційних формул і сюжетів, наша розмова пішла легко й невимушено. Спираючись на цей досвід, хочу наголосити на тому, що важливо фіксувати явище культури в тому вигляді, який ми можемо спостерігати тут і зараз, відмічаючи умови його функціонування і зміни в характері трансмісії, а також зв’язок із традиційними формами. Однак не можна відкидати такі сюжети або ж трактувати їх як «деградацію традиції», навпаки, важливо їх досліджувати, усвідомлюючи, що культура є мінливою цілісністю, у якій кожний компонент має свою функцію.
Потрібно зважати й на те, що у «вторинній фольклоризації» неабияку участь беруть також фольклорні, етнографічні, етномузикологічні експедиції. Часом, шукаючи інформацію про певне явище культури, характерне для якогось одного регіону або ж відоме з джерел початку XX ст., збирачі можуть мимоволі спровокувати в респондента небажання або страх здатися неосвіченим та необізнаним. Це, зрештою, може призвести до того, що респондент, відповідаючи на прямі запитання80, які містять у собі натяк на відповідь, підлаштовується під збирача і дає бажану відповідь, що далеко не завжди співвіднесена з етнографічною дійсністю. Не варто забувати й про непрофесіоналізм чи брак досвіду в окремих збирачів, на чому наголошують Т. Валодзіна та С. Штирков81, засновуючись, відповідно, на досвіді білоруської та російської етнології та фольклористики. Т. Валодзіна, зокрема, говорячи
Зазвичай під час роботи з респондентами дослідник уникає прямих запитань, і в цьому полягає одна з головних стратегій антрополога в полі: у напівструктурованому інтерв’ю слід ставити представникам локальної спільноти запитання, що скерують їхню думку, однак у жодному разі не такі, що можуть сформувати її, приміром, містячи в собі назву явища чи персонажа. Прикладами непрямого запитання можуть бути такі: «Чи у вашому селі щось говорили про людей, які могли красти молоко в корів?» або «Чи ви щось чули про випадки, коли людина дуже важко вмирала? Чому її смерть була важкою? Як можна було полегшити агонію такої людини?» Натомість прикладами прямих запитань, що вже містять у собі відповідь, можуть бути наступні: «Чи у вашому селі говорили, що відьми крали молоко в корів?», «Що у вас розповідали про важку смерть відьми?», «Чи над відьмою в агонії розбирали стелю, прорубували дірку в даху чи відкривали вікно?»
Штырков С. А. Предания об иноземном нашествии… – С. 34—35.
