піднесення і в умовах отриманої можливості публікувати тексти на колись заборонені теми письменники В. Рубан21 і В. Скуратівський22 незалежно один від одного написали романи з назвою «Берегиня»23. Тут варто згадати, що обидва письменники зазнавали переслідувань з боку радянської влади, тож зрозумілим є їхнє бажання опублікувати твори українською мовою, які вони не мали змоги видати в роки брежнєвського застою. По-друге, зрозумілим видається епічне полотно давньої української міфології, яке вони вимальовували, обґрунтовуючи це необхідністю створення нової національної ідеї для української держави. У цих книгах був виписаний ліричний образ давньоукраїнської богині Берегині, яка начебто існувала в українців із неясних «давніх-давен». Покровителька родини, жінок і материнства, що «оберігала» дім і родину. Однак слід добре усвідомлювати, що письменники винайшли цей образ, він є продуктом їхньої літературної творчості. Їхні книги не є історичними джерелами, на які можна покликатися, говорячи про «давність» чи «традиційність» «берегині». І якби цей образ лишився тільки літературним персонажем, не обростаючи іншими хибними конструкціями, можливо, не було б створено цілого міфу, про який ми сьогодні говоримо. Однак «Берегиня», любовно виписана цими двома письменниками, пішла в суспільство й зайняла в ньому свою нішу. Зокрема в 1995 році той же В. Скуратівський заснував часопис «Берегиня», у якому друкувалися як популярні публікації, так і статті й польові матеріали з етнографії та фольклору, зібрані різними збирачами. У той час ці публікації набули неабиякої популярності, і «берегиня» разом із символічним навантаженням «архаїчного» та «давньоукраїнського» поширилася в публічному просторі.
Приблизно тоді ж письменник С. Плачинда написав низку книг, об’єднаних нібито «дослідженням української міфології», і перша з них – «Словник давньоукраїнської міфології»24. Знову ж таки, якби він сам позиціонував свої тексти виключно як зразки художньої літератури і якби вони так і сприймалися в суспільстві, не було б і мови про фальсифікацію джерел. Але ж автор цих книжок претендував на науковість написаного, особливо наполягаючи на концепції походження українців від носіїв археологічної культури Кукутені-Трипілля, що не витримує жодної міждисциплінарної академічної критики. Найгірше, що С. Плачинда гаряче відстоював автентичність фальсифікату – так званої «Велесової книги», – який із легкої руки деяких письменників-аматорів, та передусім окремих груп «неоязичників», став «найдавнішим літописом України», «джерелом» інформації про «давньоукраїнських богів і богинь», у тому числі про «берегиню», постать якої він змальовує так: «…найстаровинніша богиня добра й захисту людини від усякого зла […] схематичне зображення Берегині трансформувалось у малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг […]»25. У цьому
Рубан В. Ф. Берегиня: історичний роман. – К.: Український письменник, 1992. – 191 с.
Скуратівський В. Т. Берегиня: художні оповіді, новели. – К.: Радянський письменник, 1987. – 278 с.
Про це див. детальніше: Кісь Оксана. Кого оберігає Берегиня…; Кісь Оксана. Моделі конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній Україні [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kis.htm (02.09.2017).
Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: – К.: Український письменник, 1993. – 63 с.
Там само. – С. 13—14.
