повязывают платком, на руки и плечи натягивает рядно. (Лохвицкий уезд)»47. Далі «перегеня» з Лохвицького повіту Полтавської губернії з’являється в матеріалах із Черкащини, зібраних у 1920-х роках у межах діяльності Етнографічної комісії ВУАН. Тоді з’явилася низка досліджень українських етнографів і фольклористів, які стосувалися аграрної обрядовості, зокрема обжинкових обрядів (зажинки, обжинки, жнива)48. Першою була публікація «Як водили перегеню» (1925)49 діалектологині О. Курило. У ній дослідниця описує обряд, зафіксований нею на Черкащині (Канівщині) в 1922 р., посилаючись на згадану статтю у словнику Б. Грінченка та зазначаючи, що в її польових матеріалах персонаж «перегеня» має інше значення. О. Курило наводить свідчення п’ятьох респондентів із кількох сіл, у яких описано типовий обжинковий обряд у різних модифікаціях, у різний час («після буряків», «весною», «на Трійцю», «на Спаса») та за участю різних акторів. Незмінним персонажем є названа «перегеня». За свідченнями оповідачів, що з ними розмовляла О. Курило, після закінчення роботи в полі гурт молоді обирав дівчину (або кількох), її (їх) обмотували поясами, які знімали із себе (переважно червоними), піднімали дівчині руки догори, теж обмотуючи їх поясами, та вкладали у складені долоні квітку або ложки. Подекуди «перегені» одягали ще й вінок на голову. Після цього молодіжна процесія з дівчиною попереду (або вона йшла пішки, або її несли хлопці на плечах) рушала, співаючи пісень, у двір до пана, де отримувала платню за свою працю50. Публікуючи цей, безумовно, яскравий емпіричний матеріал, О. Курило не інтерпретувала його, так само вона нічого не писала про його «давність», «архаїчність» та зв’язок головного персонажа обряду – дівчини-«перегені» – з «берегинею», відомою із середньовічного джерела. Тож, здавалося б, до чого тут «берегиня» і що пов’язує її з обжинковими календарними обрядами?
Цікавий матеріал, опублікований О. Курило, взявся проаналізувати видатний учений К. Копержинський. У ґрунтовному дослідженні, присвяченому обжинковим обрядам, наявним у різних слов’янських та германських культурах, він детально зупинився на етнографічних фактах, зафіксованих О. Курило на Черкащині. Багатий порівняльний матеріал дозволив К. Копержинському дійти висновків, що, по-перше, ця форма обряду з його акціональним кодом і персонажним складом не є винятково українською чи східнослов’янською. Цей обряд стоїть в одному ряду із європейськими аграрними обрядами із водінням51 ритуальної ляльки чи рядженого(ї), що супроводжувалися певними магічними практиками, на завершення деяких видів землеробських робіт52. До того ж – і це найважливіше у світлі поточної критики міфу «берегині», – на думку К. Копержинського, цей обряд, незважаючи на наявні архаїчні елементи, є пізнішого походження:
«Незаперечні архаїчні моменти в «Перегені» ми вже в свойому місці відзначили (пантоміміка, животинні елементи),
Грінченко Б. Словарь української мови. Том III. О—П. Перегеня. – К.: Редакція журнала «Кіевская старина», 1909. – С. 113.
Ці обряди зазвичай виконувалися на завершення весняно-літнього циклу календарної обрядовості, пов’язаного зі збором урожаю.
Курило О. Як водили перегеню // ЕВ. – К., 1925. – Кн. 1. – C. 66—68.
Там само.
Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку // Первісне громадянство та його пережитки на Україні / За ред. К. Грушевської. – К., 1926. – С. 74.
