Марті й не дивитися її у вічі, я тинявся хатинкою з заплющеними очима та, наче засліплений несподіваним світлом метелик, натикався на меблі, перевертав відра, витоптував квіткові клумби надворі й наштовхувався на все навколо. Тим часом стара збирала гусячий пух і висипала його на жеврійні вуглинки. Дим же вона розганяла кімнатою, примовляючи заклинання, що мали відігнати нечисту силу.
Кінець кінцем вона повідомляла, що зняла вроки, і мала рацію – другого разу хліб завжди вдавався.
Марта не піддавалася хворобі та болю. Вона без упину хитро змагалася з ними. Коли біль робився особливо нестерпним, брала шматок сирого м’яса, рубала його на маленькі шматочки і клала у глиняний глечик. Потім заливала м’ясо водою, набраною з криниці перед світанком, і закопувала глечик у кутку хатини. Це полегшувало біль на кілька днів, запевняла вона, поки м’ясо не розкладалося. А згодом, коли біль повертався, починала всю ретельну процедуру спочатку.
При мені Марта ніколи нічого не пила і ніколи не усміхалася. Вона вірила, що це дасть мені змогу перерахувати її зуби, а кожен порахований мною зуб забере в неї один рік життя. Направду кажучи, зубів у неї було не так уже й багато, але я розумів, що в її віці кожен рік був дорогоцінний.
Я теж намагався їсти та пити, не показуючи зубів, і, дивлячись на свій відбиток у синювато-чорному дзеркалі криниці, вчився усміхатися зі стуленим ротом.
Мені завжди заборонялося підіймати з підлоги загублене нею волосся. Було чудово відомо, що, якщо лихе око глипне хоча б на одну загублену волосину, слід чекати неабияких проблем із горлом.
Увечері Марта зазвичай сиділа біля грубки і куняючи бурмотіла молитви. Я влаштовувався поруч і думав про батьків. Згадував свої іграшки, що тепер, мабуть, належали іншим дітям. Свого великого ведмедя зі скляними очима, літачок, у якого крутилися пропелери, а крізь вікна можна було роздивитися обличчя пасажирів, маленький рухливий танк і пожежну машину з висувною драбиною.
Раптом Мартина хатина робилася теплішою, а спогади чіткішими, майже справжніми. Я бачив маму за фортепіано. Чув слова її пісень. Пригадував, як боявся операції з видалення апендициту, коли мені було чотири, блискучі підлоги шпиталю, кисневу маску, яку лікарі надягнули мені на обличчя, – вона завадила мені дорахувати хоча б до десяти.
Однак спогади швидко оберталися на ілюзії, як в одній із неймовірних казок моєї старої няньки. Я розмірковував, чи батьки колись знайдуть мене. Чи знали вони, що ніколи не варто пити чи усміхатися при лихооких людях, які можуть перерахувати їхні зуби? Я пригадував широку спокійну батькову усмішку і починав непокоїтися: тато демонстрував так багато зубів, що, якщо їх перерахує лихе око, він, безумовно, негайно помре.
Одного ранку я прокинувся в холодній хаті. Вогонь у грубці згас, а Марта досі сиділа посеред кімнати, підібравши численні спідниці й зануривши ноги в повне відро води.
Я спробував
