style="font-size:15px;"> Ґільяно вивчав його. Цей священик ніколи не гарував у полях. Край його ряси був надто чистий, руки – надто м’які, обличчя – надто пухке й біле. Однак вираз його був цілком святенницький – покірний, повний християнського смирення. Голос теж був м’який та лагідний, коли отець Бенджаміно мовив:
– Сину мій, я вислухаю твою сповідь і дам тобі святе причастя. Очищений від гріхів, ти зможеш вийти у світ із чистим серцем.
Турі Ґільяно пильно подивився на священика, що володів такою силою.
– Пробачте мені, святий отче, – сказав він. – Я ще не дійшов до каяття, а сповідатися до цього було б нещиро. Але дякую вам за благословення.
Священик кинув і відповів:
– Так, це лише обтяжило б твої гріхи. Але я маю іншу пропозицію, можливо, практичнішу як для цього світу. Мій брат, дон Кроче, відправив мене до тебе, щоб запитати, чи не хочеш ти приєднатися до нього у Віллабі. Тобі добре платитимуть, і, звісно, як ти маєш знати, влада ніколи не наважиться зачепити тебе, поки ти під його захистом.
Ґільяно був ошелешений тим, що слава про його вчинок дійшла до такого, як дон Кроче. Він знав, що має бути обачним, бо зневажав мафію й не хотів пійматися в її тенета.
– Це велика честь, – сказав він. – Я вдячний вам і вашому братові. Але мушу порадитися зі своєю родиною, вшанувати бажання своїх батьків. Дозвольте поки що відмовитися від вашої щедрої пропозиції.
Він побачив, що священик здивований. Хто на Сицилії відмовляється від захисту великого дона? Тож Турі додав:
– Може, за кілька тижнів я зміню думку й навідаюся до вас у Віллабу.
Отець Бенджаміно опанував себе й підняв руки на знак благословення.
– Іди з Богом, сину мій, – мовив він. – Тобі завжди будуть раді в домі мого брата.
Він перехрестив Турі й пішов.
Турі Ґільяно знав, що час іти звідти. Коли того вечора до нього навідався Аспану Пішотта, Ґільяно розповів йому, що слід підготувати до його повернення в зовнішній світ. Він бачив, що друг змінився так же, як і він сам. Пішотта ані здригнувся, ані заперечив жодного наказу від того, кого знав усе життя. Зрештою Турі сказав йому:
– Аспану, ти можеш піти зі мною чи лишитися зі своєю родиною. Роби те, що вважаєш за потрібне.
Пішотта всміхнувся.
– Думаєш, я дозволю тобі забрати собі всю славу та веселощі? Відпущу тебе бавитись у гори, поки сам тягатиму на роботу віслюків та збиратиму оливки? А що ж наша дружба? Чи я маю відпустити тебе в гори самого, коли ми змалечку гралися й працювали разом? Я повернуся до Монтелепре тільки тоді, коли туди вільним повернешся ти. Тож годі дурних балачок. Я прийду по тебе за чотири дні. На те, чого ти від мене хочеш, потрібен час.
Ці чотири дні Пішотта був зайнятий. Він уже відстежив того вершника-контрабандиста, що запропонував знайти пораненого Ґільяно. Його звали Маркуцці, він займався серйозною контрабандою під захистом дона Кроче та Ґвідо Кінтани й викликав у людей
