ременя й водночас смикнув повід мула, щоб вийти на зручну позицію. Останнім, що він побачив, була усмішка Пішотти, коли лупара вирвала його тіло із сідла й кинула в порох на дорозі.
Пішотта з похмурою радістю встав над тілом і зробив іще один постріл йому в голову, тоді забрав пістолета з руки Маркуцці та рушницю, яка висіла на ремені на його грудях. Переклав до своїх кишень усі кулі для рушниці з кишень покійного. Тоді швидко й ретельно розстріляв усіх чотирьох мулів – попередження для тих, хто може допомагати ворогам Ґільяно, хоч і не прямо. Він стояв на дорозі, тримаючи в руках лупару, повісивши рушницю мерця через плече, з пістолетом за поясом. Він не відчував жалю, власна жорстокість тільки тішила його. Бо, попри любов до друга, він завжди певним чином протистояв йому. І хоча Пішотта визнав Турі своїм ватажком, та завжди відчував, що мусить доводити своє право на їхню дружбу й бути таким же відважним і таким же розумним. Тепер він теж вийшов із чарівного кола дитинства, кола суспільства, і приєднався до Турі за його межами. Цим він навіки прив’язав себе до Турі Ґільяно.
За два дні, перед вечірньою трапезою, Ґільяно покинув монастир. Він обійняв кожного з ченців, коли вони зібралися в трапезній, подякував їм за доброту. Ченцям було прикро його відпускати. Так, він ніколи не виконував із ними релігійних ритуалів, не сповідався й не покаявся за скоєне вбивство, але деякі з цих ченців почали своє доросле життя з подібних злочинів і не судили його.
Абат провів Ґільяно до воріт монастиря, де на нього чекав Пішотта. Турі отримав від нього подарунок на прощання – статуетку чорної Діви Марії, копію тієї, що була в Марії Ломбардо, матері Ґільяно. Пішотта мав американський брезентовий наплічник, і Ґільяно поклав чорну Діву туди.
Пішотта скептично споглядав, як прощаються абат і Ґільяно. Він знав, що Манфреді – контрабандист, таємний член «друзів друзів» і справжній рабовласник для своїх бідолашних ченців. Тож він не міг зрозуміти сентиментальності їхнього прощання. Юнакові не спадало на думку, що любов, приязнь і повагу, які викликав у нього Турі, він міг викликати й у таких старих і владних чоловіках, як абат.
Хоча прихильність абата була щира, вона забарвилася корисливістю. Він знав, що цей хлопець одного дня може стати на Сицилії силою, на яку варто зважати. Це заплямовувало його шлях побожності. Турі Ґільяно ж був щиро йому вдячний. Абат урятував його життя, але на додачу до того ще й настановив його щодо багатьох речей і склав йому чудову компанію, навіть дозволив користуватися власною бібліотекою. Дивовижно, але він тішився і з софістики абата, вона видавалася йому хорошою рівновагою в житті: робити хороше, не завдаючи великої шкоди, врівноважити свою владу, щоб життя йшло гладко.
Абат та Турі Ґільяно обійнялися. Турі мовив:
– Я в боргу перед вами. Згадайте про мене, коли вам знадобиться допомога, будь-яка. Зроблю все, що ви попросите.
Абат поплескав його по плечу.
– Християнське добро не вимагає відплати, –
