одяг та зброю. Турі Ґільяно озброювався повільно й урочисто. Знявши рясу ченця, він вбрався в молескінові штани, тоді вдягнув величезного кожуха з багатьма кишенями. Два пістолети він заткнув за пояс, закріпив під кожухом автоматичний пістолет так, щоб його можна було прикрити, але й негайно вихопити за потреби. Застібнув на талії патронташ, поклав коробки з кулями до кишень. Пішотта передав йому ножа, який він сховав в одному з армійських чобіт. Ще один маленький пістолет пішов до плетеної кобури, прикріпленої з внутрішнього боку кожуха до відвороту. Зброю та боєприпаси він ретельно перевірив.
Гвинтівку Турі відкрито перекинув через плече. Нарешті він був готовий. Усміхнувся Пішотті, у якого були тільки лупара та ніж у чохлі за спиною.
– Я почуваюся голим, – сказав Пішотта. – Ти хоч можеш ходити в усьому цьому залізяччі? Якщо раптом упадеш, я тебе на ноги не поставлю.
Ґільяно досі всміхався загадковою усмішкою дитини, яка вірить, що весь світ лежить біля її ніг. Величезний шрам на тілі щемів від ваги зброї та боєприпасів, але він радо вітав цей біль. Він очищав його.
– Я готовий до зустрічі з батьками, та й з ворогами теж, – сказав він Пішотті.
Двоє юнаків рушили вниз довгою звивистою стежиною з вершини Монте-д’Оро до Монтелепре.
Вони йшли під склепінням зірок. Турі Ґільяно, озброєний проти смерті та її посіпак, насолоджувався пахощами далеких садів лимонових дерев і диких квітів і відчував спокій, якого ніколи ще не знав. Він більше не був безпомічний перед будь-яким ворогом ззовні й більше не мав розважати свого внутрішнього ворога, що сумнівався в його мужності. Якщо він завдяки своїй волі не помер, побажав, щоб його порване тіло зрослося, то тепер вірив, що може зробити це ще й ще раз. Ґільяно більше не сумнівався в тому, що на нього чекає велична доля. Він теж володів магією тих середньовічних героїв, які не могли померти, поки не дійдуть до завершення своєї довгої оповіді, доки не досягнуть своєї найвеличнішої перемоги.
Він ніколи не полишить цих гір, цих олив, цієї Сицилії. Турі не дуже чітко уявляв собі, якою буде його майбутня слава, але він у ній не сумнівався. Він ніколи більше не буде бідним юним селянином, який боїться карабінерів, суддів, продажного закону, що стирає все на порох.
Юнаки спустилися з гір до тих доріг, що вели до Монтелепре. Вони проминули замкнену статую Діви Марії з немовлям – їхні блакитні шпакльовані вбрання сяяли у світлі місяця, як море. Фруктові дерева пахнули так солодко, що Ґільяно мало не паморочилося в голові. Він побачив, як Пішотта зупинився зірвати опунцію, солодку від нічного повітря, і відчув приплив любові до друга, який урятував йому життя, любові, що сягала корінням проведеного разом дитинства. Він хотів розділити з другом своє безсмертя. Їм ніколи не судилося померти двома безіменними селянами на гірському схилі. Охоплений надміром почуттів, Ґільяно вигукнув:
– Аспану, Аспану, я вірю, вірю!
І побіг униз останнім схилом поміж примарних білих брил, повз замкнені святилища Христа та святих мучеників.
