и плани негідників, розплутати злочин або вчинити щось надзвичайне.
В основу «Паризького архітектора» покладено реальні історичні події, що відбувалися насправді, але за іншої епохи. За часів правління в Англії королеви Єлизавети I почалися масові переслідування католиків, і ті, хто сповідував католицизм, опинилися поза законом. Однак, багато хто зі священнослужителів відмовився коритися королівським указам і продовжували потай правити меси в будинках заможних парафіян. У цих же будинках майстерні теслі та муляри споруджували «нори для священиків», щоб ті могли сховатися в них, якщо несподівано нагодяться королівські охоронці. Підстави для того, щоб уживати таких заходів, були дуже вагомими: коли священика, який виконував католицькі обряди, знаходили, то і його самого, й усіх, хто йому сприяв, піддавали жорстоким тортурам, а потім страчували. Однак, тогочасні теслі були такими майстерними, що іноді королівська охорона кілька днів поспіль обшукувала будинок «папіста», а в цей час священик спокійнісінько відсиджувався в «норі» просто у них під носом.
Я переніс події тих далеких років до Парижа часів Другої світової війни, а майстрів єлизаветинської доби перетворив на молодого архітектора-авангардиста, який створює тимчасові схованки для єврейських утікачів, які рятуються від нацистів. Проте я мав на меті не демонстрацію архітектурних витівок і візуальних ілюзій. Я хотів показати велику мужність, яка була потрібна за тих часів, щоб у скруті підтримати гнаних, і те, що далеко не всі жителі окупованих країн були байдужими до долі своїх співвітчизників-євреїв. Так само, як і мій герой, багато хто з них щодня ризикував собою, виявляючи неабияку відвагу та людську порядність, навіть не підозрюючи, що мають ці високі чесноти.
Під час праці над романом я використовував спогади моєї матері, уродженки Польщі. Вона не була єврейкою, однак під час Другої світової війни провела багато місяців у нелюдських умовах німецького трудового табору. Це було настільки жорстоким випробуванням, що витерпіти його самотужки виявилося практично неможливим. Лише завдяки солідарності, людському теплу і турботі одне про одного моїй матері й багатьом іншим в'язням удалося вистояти і зберегти життя.
Сподіваюся, ви отримаєте від читання цієї книги не менше задоволення, ніж я в той час, коли вона створювалась.
Глава 1
Люсьєн Бернар щойно збирався звернути на рю Боеті, коли мало не зіткнувся з чоловіком, який вискочив із-за рогу й промчав так близько, що Люсьєн навіть відчув його запах.
У той момент, коли Люсьєн зрозумів, що чоловік користувався таким самим одеколоном, як і він, «Льо д'Оне», раптом пролунав голосний тріск. Люсьєн обернувся. Чоловік, котрий так поспішав кудись, лежав на тротуарі долілиць лише за два метри від нього, а з його потилиці потоком юшила кров, неначе всередині черепа хтось відкрутив кран. Багряна рідина струменіла вниз по шиї на білосніжний комірець, потім – на гарно пошитий темно-синій костюм, змінюючи його колір на шляхетний темно-фіолетовий.
Хоча за останні два роки, від моменту початку німецької окупації в 1940 році, в Парижі було багато убивств, Люсьєну ще не доводилося бачити трупи, і він стояв, неначе загіпнотизований, але не виглядом мертвого тіла, а новим кольором крові, що виступила на костюмі вбитого. На уроці малювання у школі йому досаджали нудні вправи з поєднання кольорів. І ось перед ним було свідоцтво того, що від поєднання синього й червоного справді утворюється фіолетовий.
– Ані руш!
До Люсьєна підбіг німецький офіцер із металево-лискучим синюватим люгером, за ним – двоє здоровезних вояків із автоматами, стволи яких миттю вперлися у Люсьєна.
– Не рухайся, виродку, інакше спатимеш поряд зі своїм другом, – сказав офіцер.
Люсьєн не зміг би зрушити з місця, навіть якби схотів, він просто закляк від страху.
Офіцер підійшов до тіла, глянув на нього, а потім обернувся до Люсьєна, ніби хотів попросити вогню. Німцю було близько тридцяти років, він мав гарний орлиний ніс і дуже темні, зовсім не арійські карі очі, що вп'ялися в сіро-блакитні очі Люсьєна.
Після того як німці захопили Париж, французи видали кілька брошур із рекомендаціями, як треба поводитися з окупантами, – зберігати гідність і дистанцію, намагатись уникати спілкування і, перш за все, зорового контакту. У світі тварин прямий зоровий контакт являв собою виклик і форму агресії. Та Люсьєн не зміг не порушити цього правила, коли очі німця перебували за десять сантиметрів від його власних.
– Він не мій друг, – тихо промовив Люсьєн.
Обличчя офіцера осяяла посмішка.
– Цей жид уже нікому не буде другом, – усміхнувся німець, чия уніформа не залишала сумніву, що він майор СС. Вояки теж зареготали.
Люсьєн мало в штани не наклав від страху,
