шанували честь і служіння своїй країні, та Люсьєн уважав подібні переконання вантажем патріотичного кінського гною.
Але від моменту повернення до Парижа всередині в нього зміцнювалося відчуття, що він – боягуз. Це відчуття ще підкріплював той факт, що зараз у Парижі було так багато жінок і так мало чоловіків – тих, хто зміг уникнути смерті або полону під час окупації. І Люсьєн був серед них.
Його сусідка, мадам Деор, утратила на війні сина – той намагався зупинити німецький панцирник, але пряме влучення снаряду розірвало бідолаху на шматки. Уже минуло півроку від дня смерті хлопця, а Люсьєн усе ще чув крізь товсті стіни квартири нестримний плач нещасної жінки. В глибині душі він соромився того, що не приносить користі своїй країні. Іноді навіть відчував провину за те, що досі живий.
Люсьєн знав, що в нього не вистачить мужності приєднатися до Опору. Крім того, він не вірив в успіх цього руху, який створили фанатики-комуністи, вчинивши дурний, безглуздий саботаж і кинувши виклик німцям, які за це розстріляли безліч полонених.
Люсьєн подивився на приблизний план проекту фабрики. В цілому, Мане пропонував йому дуже вигідну угоду – якщо не згадувати про можливість потрапити в полон, катування і смерть від рук гестапо. Одна схованка, яку було придумано менш ніж за годину, в обмін на дванадцять тисяч франків, за які можна купити багато чого на чорному ринку. Плюс комісійні у вигляді проекту фабрики.
Люсьєн перевернув аркуш паперу, глянув на схему схованки й широко усміхнувся. До нього знову повернулося хвилювання й передчуття творчої праці, яке охопило його ще в квартирі Мане. Він відчув величезне задоволення, коли зрозумів, що схованка в колоні спрацює. Можливо, те, що він збирається зробити, буде його помстою німцям. Він не ризикуватиме своїм життям, стріляючи в них, та він ризикне у свій власний спосіб. Та й чи ризикував він, просто знайшовши розв'язання поставленого завдання? Скільки б гестапівці не обшукували апартаменти, вони ніколи не виявлять схованки. Він уявив їхні обличчя і страшенно зрадів.
Брати участь у всьому цьому було самогубством. Та щось у душі підказувало Люсьєну, що допомогти Мане треба.
– Ви той, кого євреї називають «менш», месьє Бернар, – сказав Мане, смакуючи червоне вино. Люсьєн озирнувся, переконавшись, що за столиком більше нікого не буде.
– Що означає це слово? – спитав Люсьєн. Воно звучало як образа й було дуже схожим на єврейське слово «шмук»[6].
– Я вірю вам, та воно означає «справжня людина», тобто людина, яка не боїться вчиняти правильно.
– Перед тим як я вчиню правильно, маю поставити декілька умов.
– Продовжуйте, – сказав Мане.
– Я не знаю нічого. Я маю на увазі, нічого такого. про вашого бісового єврея, – сказав Люсьєн, озираючись на всі боки й перевіряючи, чи не чує хтось їхньої розмови.
– Чудово вас розумію.
– А як же робітники, котрі
Брутальна лайка
