глибини черева короткий вигук, який дратував його дружину, але завжди захоплював коханку.
На обличчі Люсьєна не відбивалося жодних емоцій.
– Перед тим як я розповім вам про всі тонкощі проекту, дозвольте поставити вам дуже особисте питання, – промовив Мане.
– Уважно вас слухаю, месьє.
– Як ви ставитеся до євреїв?
Запитання спантеличило Люсьєна. Якого дідька, які євреї? Та перш ніж відповісти, що євреї – це визискувачі та злодії, архітектор глибоко вдихнув. Він не хотів сказати нічого такого, що образить Мане, і, зрештою, втратити роботу.
– Вони – такі ж самі людські істоти, як і будь-хто з нас, – тихо промовив він.
Люсьєн ріс в антисемітській родині. Слову «єврей» завжди передувало слово «виродок». Його дідусь і батько завжди були впевнені, що капітан Альфред Дрейфус, єврейський офіцер у штаб-квартирі французької армії в 1890-ті, був зрадником, незважаючи на беззаперечні докази того, що німцям продавав секрети офіцер на ім'я Естерхазі.
Дідусь Люсьєна присягався, що євреї винні у принизливій поразці Франції у Франко-прусській війні 1870 року, хоча не міг навести жодних доказів на користь своїх звинувачень. Чи то ненавидів він євреїв за те, що зрадили країну, чи за те, що вбили Христа, чи за їхні вдалі оборудки – неважливо. Багато французів були антисемітами. Так завжди було, думав Люсьєн.
Молодий чоловік поглянув в очі Мане і зрадів, що залишив свої думки при собі. Він побачив в очах Мане щирість, і це занепокоїло його.
– Ви, мабуть, звернули увагу, що, починаючи від травня, всі євреї від шестирічного віку мають носити жовту зірку Давида, – сказав Мане.
– Так, месьє.
Люсьєн знав, що євреям наказано прикріпити до одягу жовту повстяну зірку. Він не вважав це чимсь надзвичайним, хоча багато хто з парижан відчував себе зневаженим. На знак протесту деякі неєвреї почали прикріплювати до одягу жовті зірки, жовті квіти або жовті хустки. Він навіть чув, що одна жінка прикріпила жовту зірку до свого собаки.
– Шістнадцятого липня, – вів далі Мане, – в Парижі зігнали майже тринадцять тисяч євреїв і відправили до Дрансі, причому дев'ять тисяч із них були жінками й дітьми.
Люсьєн знав про Дрансі. Це був недобудований квартал житлових будинків біля аеропорту Ле Бурже, який проектував його друг, архітектор Моріс Папон. Рік тому до цього кварталу почали звозити затриманих з усього паризького регіону, хоча там не було ані води, ані електрики і жодних санітарних умов для утримання людей. Папон розповідав, що ув'язнених із Дрансі силоміць перевозили поїздами кудись на схід.
– Сотні людей укоротили собі віку, аби їх не вивозили. Матері з немовлятами на руках викидалися з вікон. Ви знали про це, месьє?
Люсьєн помітив, як ця тема хвилює Мане, й хотів перевести бесіду в інше русло – до проекту й дванадцяти тисяч франків.
– Це трагедія, месьє. То які зміни ви хочете внести до планування?
Та Мане продовжував, ніби не чуючи Люсьєна.
– Дуже
