що німецькі солдати не всі однакові. Їх можна було поділити на три групи.
Представники найбільшої групи, вермахту, – солдати регулярної армії – брали участь у боях і ставилися до французів із певною повагою.
Друга – це група вояків СС, спеціального армійського підрозділу нацистської партії, які теж брали участь у боях, а також в операціях із виявлення євреїв.
Останньою і найстрашнішою групою були солдати гестапо, секретної поліції, котрі катували, вбивали й калічили не лише євреїв, але й будь-кого, хай навіть німця, якщо той виступає проти рейху. Жорстокість гестапівців, подейкували, перевершувала всі мислимі межі.
Люди боялися навіть вимовляти слово «гестапо». Парижани зазвичай говорили: «Вони заарештували його».
Штаб-квартира гестапо містилася в будинку номер 11 по рю Соссе, одразу за рогом від Єлисейських полів, де колись була резиденція президента Франції. Всі мешканці Парижа знали це місце і боялися його.
Дарма, що він потребував грошей і прагнув отримати нове замовлення, ризик був усе ж величезним. Люсьєн ніколи не намагався нікого ввести в оману, удаючи з себе героя. Він пам'ятав, як у 1939 році його, офіцера запасу, відрядили на вісім місяців на лінію Мажино – бетонну фортецю, котра, як гарантував французький уряд, захистить Францію від німецького вторгнення.
Оскільки після капітуляції Польщі у Франції не було жодного бою, він просто байдикував на позиції й читав журнали з архітектури, що надсилала йому дружина, і подумки малював проекти. А один із офіцерів, університетський професор, у вільний час писав книгу з історії давніх етрусків.
Аж ось настало 10 травня 1940 року, й німці почали завоювання Франції, та замість того, щоб атакувати «неприступну» лінію Мажино, вони обминули її і вдерлися на територію країни з півночі, через Арденський ліс.
Між тим, Люсьєн сидів у бункері на лінії Мажино, і в нього не було шансу побачити ворога зблизька.
У глибині душі він був радий, тому що його лякала війна з німцями, які здавалися вищими істотами. Вони з небаченою легкістю захоплювали все на своєму шляху – поляків, бельгійців, данців, плюс витіснили британців у Дюнкерк.
Після того як 22 червня було підписано перемир'я, Люсьєна можна було вважати офіційно переможеним і завойованим, однак він і решта офіцерів не хотіли потрапити в табір для військовополонених у Німеччині.
Дядько Альберт, рідний брат матері Люсьєна, під час Першої світової війни провів чотири роки в німецькому таборі для військовополонених і, повернувшись до Франції, провів решту життя, дуже дивно поводячись. Наприклад, він любив переслідувати, як собака, білок у лісі.
Люсьєн, як і багато інших вояків французької армії, просто зняв форму, знищив військове посвідчення й поринув у цивільне життя з підробними документами. А на той час, коли наприкінці червня вермахт дістався до гарнізону лінії Мажино, Люсьєн уже повернувся до дружини в Париж.
Те, що він побачив, було слабкою
