Я підозрюю, що він над цим працював – над аристократичним виглядом. Таким, наче він сидить по праву руку від Бога й має монополію на істину.
Пам’ятаю, як він прийшов до нас додому того дня, коли помер Генрі. Меган відчинила йому двері. Емілі була в спальні, а я – у своєму кабінеті. Я чув, як Меган піднімалася сходами – напевно, запитати матір, чи хотіла б вона з ним поговорити, але вона не хотіла. Вона ні з ким не хотіла говорити, і зі мною теж.
Я не вірю в Бога, як було чудово відомо преподобному. Коли він тільки приїхав у Струан, десь п’ятнадцять років тому, і помітив, що я не належав до його пастви, хоч Емілі та діти належали, якогось вечора він прийшов до нас додому запитати, чому так. Я відповів, досить чемно, здається, враховуючи, що це не його справа, що не маю ніякої релігійної віри, після чого він одразу взявся мене навертати, просто у моїй вітальні. У мене на роботі був важкий день і я перебував у не найліпшому гуморі, тож розмова вийшла коротка. Хоча й чемна з обох сторін.
Тож ми знали, що він прийшов утішити саме Емілі. Я не мав бажання розмовляти ні з ним, ні з будь-ким іншим – Генрі помер в Емілі на руках менш ніж за дві години до того – але почувався зобов’язаним запросити його всередину, а він – увійти. Я запропонував йому стільця і він сів, і першими його словами були: «Твоє дитя – в мирі в руках у Господа, Едварде».
Не знаю, чому мені було так боляче почути ці слова. Чи, може, то був не біль, може, то була лють. Генрі був неспокійний і плаксивий; коли він був живий, я не відчував до нього майже нічого, крім роздратування, що, знаю, неприпустимо відчувати до такої хворої дитини. А тепер загладжувати провину вже було пізно. Нагорі моя дружина, убита горем, чітко дала зрозуміти, що не хоче мене бачити. Аж тут заходить чоловік, який знає, що я не вірянин, і каже мені, що моє дитя – в мирі в руках у Господа.
Пам’ятаю, як спочатку мені було важко вимовити слова, а коли таки вдалося, то крізь зуби й із деякою злістю.
– Ви хоч уявляєте, як образливо це звучить для людини, що не розділяє вашої віри?
Пам’ятаю, яку втіху відчував, коли його лице спочатку побіліло, а тоді стало густо-червоне. Пам’ятаю, яка стояла тиша, доки він дошукувався слів. У ту мить я відчував до нього огиду майже таку саму сильну, як до самого себе.
Чому я про це пишу? Спочатку мій батько, а тепер колишній преподобний Джеймс Томас! Чому я розповідаю про те, що минуло й що неможливо виправити? Сьогодні мій день народження. Я мав би думати про щось радісне чи принаймні цікаве. Я мав би думати про Рим.
Пантеон. Я думатиму про Пантеон. Він вартий роздумів. Октавіан Август присвятив його богам – баня символізує небозвід. Отвір зверху називається окулус – латиною це означає «око». Судячи з усього, у підлозі під ним є дірки, через які витікає дощова вода. Сумніваюся, що тут це спрацювало б. Не в такий снігопад, як сьогодні. Всеньку будівлю просто засипало б снігом. Підняти баню й вийде іглу[2].
Глава 3. Том
Струан,
Ескімоська хижа з затверділого снігу.
