ну що за дурниці! «Почати своє власне життя!». Як наче тобі тут життя не було! – Раптом вона повернулася обличчям до доньки, тримаючи в одній руці ніж, а в другій – напівочищену картоплину. Вода стікала її руками до ліктів і скрапувала на підлогу. – Тільки не кажи, що виходиш заміж за Патріка Макартура, – сказала вона. Вигляд у неї був зляканий.
– Макдональда, – відказала Меган. – Ні, матінко (вона називала свою матір «матінкою», коли та її дратувала), я не виходжу заміж за Патріка Макдональда. Я ні за кого не виходжу заміж. Я переїжджаю в Торонто. Ти закрапуєш підлогу водою.
Кухонні двері відчинилися й усередину зазирнув десятирічний Пітер, зиркаючи ліворуч і праворуч, шукаючи чогось їстівного, хоч чогось.
– Геть, – сказала Меган, указуючи білим від борошна пальцем на двері.
Пітер ухопився за живіт і скривив зболену гримасу.
– Геть! – повторила Меган, цього разу гучніше, й він зник.
– Місіс Джарвіс приходитиме не тільки по понеділках, а й по четвергах, щоб допомогти з прибиранням, – продовжила вона, – а я, перш ніж поїхати, всього накуплю.
– Але ж ти не сказала мені, чому їдеш! Ось чого я не можу збагнути. – В її голосі чулося тремтіння.
Меган придушила в серці порив жалю. Мені байдуже, подумала вона. Мені байдуже, я не піддамся. Я їду. Та й, хай там як, а їй це піде на користь. Їй треба знову взяти на себе відповідальність. Вона забагато на мене покладалася.
– Я поїду аж за два тижні, – сказала вона, намагаючись надати своєму голосові правильної суміші твердості й заспокоєння. – І приїжджатиму в гості. Це ж лише Торонто, не забувай. – У будь-якому разі спочатку, додала вона подумки.
– Я не розумію тебе, Меган, – сказала мати. – Минуло стільки років, а тепер ти раптом, ні з сього ні з того заявляєш, що їдеш з дому. Чесно й відверто кажучи, я тебе не розумію.
– Я знаю, – відповіла Меган, тепер, коли розмову скінчено, лагіднішим голосом. – Ти ніколи мене й не розуміла. – Вона подумала, яка її мама й досі вродлива – навіть зараз, коли засмучена. Її обличчя було кругле й гладеньке, як у дитини.
Наступний – батько. З ним буде легше, подумала Меган, хай навіть тому, що він так сильно не перейматиметься. Попри це, розмови з батьком завжди її нервували. Щоразу, як постукаєш до його кабінету, в нього такий вираз обличчя, наче його відірвали від украй важливого заняття.
– Їдеш? – перепитав він, пильно дивлячись на неї з-за письмового столу, до якого з одного боку тулився ще один довгий стіл, завалений книжками, а з другого стояла невеличка книжкова шафа, тож батько був оточений з трьох сторін. Наче у фортеці, подумала Меган. У фортеці з книжок. Захищений від нас.
– Їдеш з дому? Чи й узагалі зі Струана?
– І те, й те, – відказала Меган. – Для початку в Торонто. А тоді, коли назбираю досить грошей, мені хотілося б поїхати в Англію.
– В Англію? – Він помітно здивувався, що порадувало Меган. – Чому саме в Англію?
– У
