він підвів погляд і сказав:
– Меган, ти вийдеш за мене?
– Патріку, годі, – відповіла Меган.
Він узяв ложку й став розмішувати каву. Він схилив голову набік – як завжди, коли бував у поганому гуморі. Не те щоб це траплялося часто, визнала Меган. Він був дуже врівноважений чоловік.
– Я завжди казала, що колись та поїду, – мовила вона, почуваючись навіть гірше, ніж очікувала. – Завжди.
– Але ж не до Англії. Чому, заради Бога, до Англії?
– Мені завжди хотілося там побувати, – сказала вона, обманюючи, але поїхати туди тільки тому, що батько заплатить за квиток і що там живе подруга, навіть їй не здавалося достатньо вагомою причиною.
Патрік і далі розмішував свою каву.
– Надовго?
– Не знаю. Напевно, надовго. В мене квиток із відкритою датою.
– Скільки це – надовго? На кілька тижнів? Місяців? Років?
– Я не знаю.
На якийсь час настала мовчанка.
– Патріку, я за все своє життя ніде не бувала, – сказала Меган. – Я ніколи не бачила міста. Жодного міста. Мені хочеться щось побачити. Щось зробити. Я ніколи нічого не робила. Я ніколи ніде не бувала.
Патрік знизав плечима.
– Я теж. Ну, хіба що в коледжі в Садбері.
– Хіба тобі не хочеться? – запитала Меган. – Хіба тобі не хочеться щось іще побачити? Інші місця? – А тоді затамувала віддих, боячись, що він подумає, ніби вона просить його поїхати з нею.
– Певна річ, колись, – сказав він, і вона видихнула. – Наразі дечого я хочу більше. – Він знічено до неї всміхнувся. – Куди більше.
– Так, але що ж, – відказала Меган.
Знову запала мовчанка.
– Англія збіса далеко, Мег.
– Я знаю.
Скільки всього залишилося несказаним, та, попри це все, було ясно як день те, що Патрік кохав її, а вона його – ні, принаймні не так сильно, як він. Це розуміння викликало в неї почуття провини, що її розсердило, бо вона його ніколи не заохочувала, ніколи не вдавала, ніби почувала більше, ніж насправді. Може, ми просто на різних життєвих сходинках, подумала вона. Він старший, він закінчив коледж, він готовий зажити сімейним життям. Я все життя так жила. Я не жила ніяким іншим життям, окрім як сімейним.
– Коли ти від’їжджаєш? – запитав Патрік.
– За два тижні, в четвер.
– За два тижні, в четвер!
– Я сьогодні купила квиток. Було місце на дешевому перельоті.
Знову мовчанка.
– Я відвезу тебе в аеропорт, – нарешті сказав Патрік.
– Це дуже люб’язно з твого боку, але їхати задалеко. Справді. Це було б нерозважливо. Я доїду потягом до Торонто, а звідти пересяду на автобус абощо до аеропорту. Там точно ходить повно автобусів.
– Я відвезу тебе в аеропорт, – повторив Патрік. – Візьму на роботі вихідний. – Він поклав ложку
