з банку, і провести ціле пообіддя в Римі. Якби сталося диво, якби з антикварної чорнильниці на моєму робочому столі з’явився джин і сказав, що я можу відвідати якесь одне з найвеличніших міст світу, я вибрав би Рим. Якось я туди мало не потрапив, але натомість дістав собі в ногу кілька шматків шрапнелі.
На фотографіях у нього такий вигляд, наче дві тисячі років історії просто розсипані вулицями. Є фотографія Колізею, наприклад, навколо якого мчать автівки. Колізей – тодішній Колізей, справжня будівля, а не копія – посеред дороги. Просто дивовижно. А ще є Пантеон, збудований 27 р. н. е. Марком Агріппою, зятем Октавіана Августа. Судячи з усього, його баня – це найбільше кам’яне склепіння за всю історію людства. За найточнішими моїми вимірами – в усіх книжках застосовується метрична система вимірів, тож я мушу їх конвертувати, щоб по-справжньому уявити розміри – він сягає 142 футів заввишки й у діаметрі. Якщо стати просто під ним (а це ще можна зробити, він майже неушкоджений), то крізь тридцятифутовий отвір у верхівці на тебе литиметься світло. Напевно, тоді здається, що дивишся просто в рай. Яке бачення, який геній – задумати таку баню!
У жодній із цих книжок немає фотографії самої бані, тож я саме сидів за своїм письмовим столом, дивлячись на снігопад – у нас сьогодні знову чималенька завірюха – як зачарований, намагаючись уявити цей неозорий, неймовірний простір, коли хлопці сповістили про свій прихід, грюкнувши вхідними дверима.
Це здається дрібницею, якщо просто сказати – вони грюкнули дверима. Можливо, один раз грюкнути дверима – це й справді дрібниця. Але це сталося не раз. Якщо вони грюкають дверима щоразу, коли заходять або виходять, або ж якщо це робить не один син, а вони всі, то ефект наростає.
Хай там як, я щосили старався їх ігнорувати. Сказав собі, що в мене нині день народження і я не збираюся дозволити його зіпсувати, й спробував повернутися думками до Риму. Але хлопці сварилися увесь час, доки йшли через вітальню й на кухню. Я намагався не слухати. Хвилину чи дві звідти лунало гупання, потім на якусь мить настала тиша, після чого Корі – тут, у своєму кабінеті, за зачиненими дверима, я чув кожне слово – сказав: «Та тут немає нічого їстівного. Навіть хліба немає». Його кроки залунали коридором, він підійшов до сходів, а тоді, замість піднятися, заволав: «Мамо! Я не можу знайти хліб! У нас є хліб?».
На той момент я вже кинув прикидатися, ніби здатен їх ігнорувати. Я сидів, силкуючись стримати лють, яка наростала всередині. Я ледь почув голос Емілі, яка щось відповіла згори – з усіх членів цієї сім’ї тільки вона має тихий голос – і Корі відповів криком: «Що? Я не почув!». А тоді Пітер, який усе ще був на кухні, гукнув: «Припини кричати, дурко! Ти розбудиш малого!» Й одразу ж залунав плач немовляти. І раптом я аж скипів від люті.
Я вже давно не пам’ятаю себе таким злим. Не знаю, чим це пояснити. Напевно, поєднанням того, що мені виповнилося сорок сім, а у мене в домі тижневе немовля. Мені буде мало не сімдесят, коли цей тягар упаде з моїх плечей. На той час я проживу – залишу за плечима – середню тривалість людського життя. Якби тридцять
