що звинувачує саму людську природу, приписуючи вуличним хлопчиськам усі вади світу, немов виправдовуючи кліриків минулих століть, відживлюючи їхнє негативне ставлення до Божих сиріт9.
Жуль Валлес10 (роман «Дитина») пориває з натуралістичною мелодрамою з її хирлявими й жалюгідними створіннями, вічними жертвами-недоростками. Так, у нього теж головний герой – вимушена жертва, але вона нескорена, непримиренна. Вона в стані оборони. І настає момент повстання. Перші вибухи молодіжного бунту збігаються в часі з трагічною утопією Паризької комуни. Дитина Валлеса на барикадах продовжує штурм, де перший камінь кинув малий Ґаврош.
Наше XX століття не відкриває нічого принципово нового. Воно радше прискорює час, повторюючи той самий діалектичний цикл, отож усі панівні або приховані теми від Середньовіччя до постромантизму будуть почергово використовувати письменники протягом двох поколінь. Екзистенціалізм переймає спадщину натуралізму, тільки в нових термінах. У «Словах» Сартра оповідач реконструює свої молоді літа як низку позицій і фотографічних поз перед рідними. Дитина-хамелеон пристосовує свою поведінку до поведінки оточення, щоб маніпулювати ним або щоб воно дало йому спокій. Вона така відчужена в образі, який їй нав’язаний, що дошукує для себе взірці – і тільки й може, що їм наслідувати.
У всій цій літературній традиції та її нових модифікаціях беруть до уваги, вивчають, описують лише соціальну поведінку дитини. Єдина новизна Сартра полягає в тому, що він намагається залишатися нейтральним.
На противагу цьому маргінали, передвісники нового, дивляться на дитину інакше: ось дрімає безсила уява, ось на безплідному ґрунті пробиваються паростки креативності, й уся проблема полягає якраз у тому, щоб не дати змоги дорослим її задушити. Але як? Хто цікавиться свідомим і несвідомим перших років, уявним світом цієї самотності, водночас і безнадійної, і нескінченно сповненої надії? Хто досліджує ці галереї, криниці, природні джерела, неначе вони підземний всесвіт, який ховається від людського ока, але цілком реальний?
Том Сойєр і Гекльберрі Фінн Марка Твена стали першою маніфестацією відкриття дитини як такої, дитини як людського створіння, що намагається долучитися до життя за допомогою власного досвіду11.
І нарешті з’являється Ісидор Дюкас (псевдонім – Лотреамон). У «Піснях Мальдорора» метафори не надаються до простого розшифрування, але Лотреамон відкрив нам один із найсильніших документів, коли-небудь написаний французькою мовою на тему суб’єктивності дитини. Сама мова тут подібна до ініціації. У неї можна ввійти лише завдяки поетичній інтуїції або через розуміння психоаналізу.
Поворотним для художньої літератури про дитину став автобіографічний роман «Моя прекрасна помаранча» бразильця Хосе Мауро де Васконселоса12. Помаранча – дерево, що стає найближчим конфідентом п’ятирічного хлопчика. Ця оповідь має неймовірну
