«Культ дитини» не позбавлений великої частки міфічності. Те, що їй нині відведене на позір дуже важливе місце, насправді не робить розгляд дитини яснішим. Мені видається, що дискурс про дитину досі залишається залежним від усієї культурної та міфологічної спадщини.
Не буває Дитини з великої літери, як і Жінки з великої літери. Реальних індивідів маскують абстрактні сутності. В аналізі літературного дискурсу паралель між стосунками дитина/суспільство та чоловік/жінка дуже повчальна й оприявнює спільне джерело всіх неврозів. Як дорослі проектують на дітей те, що відкидають у своєму світі, або те, чого не знаходять у себе й хочуть піднести до небес, так і чоловік проектує на жінку свої фантазми, несправджені мрії, невдоволеність буттям. Жінка-мати робить те саме, опікаючи свого партнера, який шукає захисту. Пари починають потерпати від інфантильності стосунків. Якби ставлення дорослого, як чоловіка, так і жінки, до дітей змінилося, тоді, можливо, покращилося б і ставлення подружжя одне до одного. Сексизм, облудне суперництво і психоз відчуження чоловіків-мачистів канули б в Лету, якби до особистості дитини та її автономії ставилися з більшою повагою, і це посприяло б кращій сексуальній та любовній вітальності між батьками, дорослими парами.
Автори казок і легенд, ті, хто переписував усну традицію спільних джерел фольклору, здається, негласно мали на думці допомогти своїм юним читачам перейти зі стану дитинства до дорослого життя, посвятити їх у небезпеки й способи самозахисту. Бруно Беттельгайм15 прокреслює демаркаційну лінію між чарівними казками й міфами. Міфи виводять на сцену ідеальних героїв, які діють згідно з вимогами Над-Я, тимчасом як чарівні казки показують інтеграцію Я, що дозволяє задовольнити бажання, які властиві для Воно. Відмінність між ними підкреслює контраст між глибоким песимізмом міфів і засадничим оптимізмом чарівних казок.
Міфи подають приклад героя, з яким неможливо себе ототожнити, бо ж ідеться про бога або напівбога, що здійснює неймовірні подвиги, на які ніхто з нас не може претендувати. У чарівних казках, навпаки, мовиться про життя повсякденне; головні герої – хлопчики, дівчатка, дорослі, феї тощо – часто навіть не мають імені; просто кажуть: «один хлопчик… одна дівчинка… одна жіночка… один пастух». Вони без історії, без батьків. Можуть належати до будь-якої сім’ї. Це не принц ім’ярек або король такий-то. Герої міфів мають щось таке, що неможливо наслідувати. Відчуваєш розпач, коли опиняєшся біля підніжжя недосяжної гори. Міфічні герої грають для дитини роль усесильного батька.
Грецьких героїв не завжди очікує трагічний кінець, як-от Прометея чи Сизифа. Одиссей повертається на Ітаку. Для дуже юного читача це важливо. Якщо персонаж, із яким ототожнюєш себе, гине або покараний на вічні муки, у дитини, якій потрібно жити далі, вигулькує спокуса опустити руки. Гепі-енд їй необхідний для стимулу докладати зусиль,
