в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.
Водночас відбувалося неухильне й регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат – староства. Як наслідок, усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не були чисто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а їх реалізовували набагато ефективніше на місцях.
Така послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалася на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили згадані політичні коли трактували як «виступи проти самої української національності»71.
Водночас замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність. Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів Ради міністерства внутрішніх справ, губерніальних староств (зокрема Київщини). І хоча від цих надзвичайно важливих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці» фактично самоусувалися від національно-державницької творчої діяльності й відкривали шлях антиукраїнським силам до державного апарату72.
Усупереч деструкції українських політиків із середовища Центральної Ради в Кабінеті Міністрів діяла низка діячів, яка намагалася твердо проводити національний курс у політиці внутрішній і зовнішній. Поряд із Д. Дорошенком, Б. Бутенком, Ю. Любинським та О. Рогозою до цієї групи належав і міністр внутрішніх справ І. Кістяківський.
Виступаючи на нараді губернських старост і міських отаманів, він наголошував, що «зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах»73. І. Кістяківський демонстрував чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, що необхідно всебічно підтримувати. «Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності – гетьманство, – зазначав він. – Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання – всебічна і послідовна його підтримка»74.
І. Кістяківський констатував, що Українська Держава може йти по шляху свого національного розвитку
