з Chicken King[10].
Мій телефон задзвонив. Це була Анна.
– Привіт.
– Ти в пабі, не помиляюся?
– Як ти здогадалась?
– У мене був тренінг, закінчила раніше. Не хочеш зі мною зустрітися на Ліверпуль-стрит?
Був четвер. Метушня заповнила вулиці вечірнього міста, переповненого службовцями в костюмах, які поспішали додому; у повітрі відчувався гамір робочого тижня, що добігав кінця. Я прийшов до пабу раніше за Анну, стояв серед натовпу і чекав на свою чергу, аби зробити замовлення.
Я бачив, як вона зайшла. І хоча ми прожили в Лондоні вже дев’ять місяців, я жодного разу не бачив її на своїй території. Мені подобалося спостерігати за нею: та обережність, із якою вона підходить до бару; як обмірковує, куди краще сісти; як крутить у руках нові окуляри, у яких, на її думку, вона схожа на секретарку з порнофільму.
– Привіт. – Я привітався, вона обернулась і посміхнулась. Мені здалось, що вона обійме мене, проте Анна пильно дивилась і блимала, ніби світло їй різало очі.
– Я мушу вибачитися перед тобою.
– Чому?
– Тому що іноді я не надто підтримувала твою ідею, твою програму, пробач.
– Це не так, Анно. Як на те пішло, ти зробила чималий внесок, сплачуючи орендну плату…
– Так, але я не про це. Це жахливо, але я сумнівалась у тобі. Вибач. Мені дуже соромно. – Вона ковтнула і зніяковіла.
– Анно, усе гаразд, – я обняв її за талію, – розумію, генія іноді важко розпізнати.
Вона штрикнула мене під ребро і прибрала руку з талії:
– Перестань кокошитися. Хоча чекай, що це я кажу? Ти найпихатіша людина на всьому білому світі.
– Як грубо. Вип’ємо?
Анна розчаровано поглянула на бар:
– Я от намагаюсь, проте мій план захвату ніяк не спрацьовує.
Раптово вона повернулася до мене і трішки незграбно поцілувала в щоку. Це був скромний поцілунок, так зазвичай цілують стареньку тітку, проте для Анни – рідкісний вияв почуттів на публіці.
– Я пообіцяла собі не плакати і дотримаюся слова. Та хочу сказати тобі, як пишаюся тобою. Дуже пишаюся, Робе. Ти працював не покладаючи рук, і цей успіх цілковито заслужений.
Я саме хотів щось сказати, та Анна вже затягла ремінці сумки для ноутбука. Вона кивнула головую в бік барної стійки:
– Ходімо, он з’явилося місце.
– Ти татові казав? – запитала Анна після того, як ми всілися за столик і проговорили все, що відбулось під час зустрічі.
– «Синку, я на сьомому небі від щастя. Це ж зарплата футболіста», – сказав я, копіюючи акцент батька. – Якщо чесно, він дуже зрадів. Ти ж знаєш, який він сентиментальний.
Б’юсь об заклад, він ледь стримав сльози, коли я розповів йому. Він усе стояв на стоянці таксі, чекаючи на виклик. «Чорт забирай,
