Гамблу.
Ми вручили цій дамі п’ятсот доларів, і вона, навіть не перелічивши, кинула їх у шухляду письмового стола. Я сховав у кишеню документ із печаткою, і ми розпрощалися.
Додому ми виїхали того ж дня, попередньо надіславши Біллі телеграму: «Усе залагоджено, готуйся святкувати», – і почувалися на сьомому небі від щастя.
Енді весь час дорікав мені тим, що я погано знаю жінок.
– Та годі вже тобі, – кажу нарешті. – Згоден, що місіс Евері мене здивувала. Уперше бачу жінку, котра зробила те, що пообіцяла, а до того ж, вчасно й нічого не сплутала.
Ми вже перетнули кордон Арканзасу, аж тут я виймаю отриманий нами документ, обдивляюся з усіх боків і мовчки подаю Енді – для ознайомлення. Він прочитав його від першої до останньої літери й, не вимовивши жодного слова, повернув мені.
Там усе було як годиться: гербовий папір, державна печатка, ім’я написане без помилок. Ось тільки призначали містера Біллі Гамбла не шерифом в окрузі Талса, Арканзас, а поштмейстером у Дед-Сіті, Флорида.
На станції Літтл-Рок зіскочили ми з потяга й надіслали Біллі його документ поштою. А самі рушили на північний схід, прямуючи до озера Верхнє.
Відтоді я більше ніколи не зустрічав Біллі Гамбла.
Поросяча етика
Зайшовши у вагон для курців експреса Сан-Франциско – Нью-Йорк, я зустрів в одному з купе містера Джеффа Пітерса. З усіх, хто живе на захід від річки Уобаш, він єдиний уміє користуватися одразу обома півкулями мозку, а на додачу ще й мозочком.
Спеціальність Джеффа – операції на межі закону й беззаконня. Вдови й сироти можуть його не боятися: його клієнтами є ті, в кого є сякі-такі надлишки. Ось чому він полюбляє порівнювати себе з найменшою мішенню в тирі, в яку будь-який необачний стрілець може вистрілити двома-трьома зайвими доларами – без жодної гарантії влучити. Зазвичай тютюн добре впливає на його ораторські здібності, тож за допомогою двох чималеньких сигар я незабаром дізнався все про його останні пригоди.
– Найскладніше в нашому бізнесі, – почав Джефф, – це знайти для себе цілком надійного й бездоганно чесного партнера, з яким можна здійснювати шахрайські оборудки, не боячись бути викритим. Проте навіть найкращі з тих, із ким мені доводилося привласнювати чуже майно, й ті іноді виявлялися звичайними пройдисвітами.
Тому торік улітку намірився я вирушити в якусь таку глушину, де звичаї ще й зараз зберігаються в незайманій чистоті, і подивитися, чи не знайдеться там якийсь тямущий молодик, котрий має схильність до афер, проте ще не розбещений легкими успіхами.
Нарешті, трапилося мені одне містечко, де жителі й гадки не мали про вигнання Адама з раю і безгрішно господарювали у своїх угіддях, даючи імена тваринам і пташкам. Містечко називалося Маунт-Небо й було розташоване десь на межі Кентуккі, Західної Вірджинії та Північної Кароліни. Що? Ви кажете, що ці штати зроду-віку не межували один
