народжений для тієї ролі, яка йому призначалася.
Зріст у нього був неабиякий; очі сині й круглі, як у порцелянового собачки на камінній полиці; волосся, кучеряве, як у дискобола з Ватикану, за кольором нагадувало картину «Захід сонця у Гранд-Каньйоні» – з тих, які вішають у вітальнях, щоб затулити дірку на шпалерах. Це було ідеальне втілення Сільського Простака.
Я розповів йому про свої плани і зрозумів, що він ладен просто зараз узятися до справи.
– Не братимемо до уваги убивство, за яке ти вже відбув покарання, – сказав я. – Це дрібниці. А чи доводилося тобі робити щось більш прибуткове та цінне в галузі крутійства й шахраювання? Зрештою, я маю знати, чи годящий ти для мене компаньйон!
– Яа-ак? – говорить він, розтягуючи кожне слово так, як розмовляють у південних штатах. – Хіба вам не розповідали про мене? Адже в цих краях, мабуть, немає жодної людини – ані білої, ані темношкірої, – яка могла б так спритно викрасти з хліва порося, не здійнявши при цьому ані найменшого шуму. Я можу поцупити свиню з клуні, із загороди, з-за корита, з луки, вдень, уночі, коли завгодно, звідки завгодно і, присягаюся, – жодна жива душа не почує ані виску, ані кувікання. Увесь секрет у тому, як узяти свиню і як її нести. Гадаю, що вже недалеко той час, коли я буду одностайно визнаний чемпіоном світу в галузі свинокрадства.
– Честолюбність – річ, що заслуговує на повагу, – кажу я. – Не сперечаюся, у вашій глушині свинокрадство – шанована професія. Та за межами цього округу вона може здатися дещо… е-е… провінційною. Але талант є талант, і тому я беру тебе за компаньйона. Мій стартовий капітал – тисяча доларів, і я сподіваюся, що, завдяки твоїй зовнішності, ми заробимо на фінансових ринках кілька привілейованих акцій.
У такий спосіб я ангажував Руфа, й ми виїхали з Маунт-Небо. Доки ми спускалися з передгір’я на рівнину, я старанно готував його до тієї ролі, яку йому належало зіграти у виставі, котру я задумав. Перед тим я два місяці тинявся, байдикуючи, на Флоридському узбережжі, почувався не в гуморі, а в голові моїй купчилися найрізноманітніші ідеї та проекти.
Я намірявся прочесати борозну завширшки в дев’ять миль через увесь Середній Захід; туди ми й попрямували. Але, діставшись до Лексингтона, застали там мандрівний цирк братів Бінклі. Через це до міста звідусіль з’їхалися фермери й гупали своїми грубезними саморобними чобітьми по нещодавно вибрукуваних вулицях.
Щоб ви знали, я ніколи не оминаю цирків – немає зручнішого місця, щоб закинути вудку в чужі кишені й трохи збагатитися фінансово. Тому ми винайняли дві кімнати в однієї шанованої вдовиці на ім’я місіс Піві, а потім я відвів Руфа до крамниці готового одягу й перевдягнув його, наче справжнього джентльмена. Тепер він мав надзвичайно авантажний вигляд: картатий блакитно-зелений піджак, жилет кольору вичиненої шкіри, яскраво-червона краватка, а на додачу – найжовтіші в усьому місті чоботи.
Це був перший костюм, який Руфові довелося вдягнути за все життя. Досі він носив лише фланелеву сорочку й штани з домотканого
