style="font-size:15px;"> Я дійсно одержима своїми дослідженнями, проте не весь час, а лише коли працюю над наступною книжкою, незалежно від теми. Усі ґрунтовні дослідження – чи для наукових цілей, чи для написання книжки – до певної міри одержимість. А вона спричиняє незручності та інколи змушує ніяковіти. Не сумніваюся, що я вже стала посміховищем у відділі міжбібліотечного абонемента громадської бібліотеки Сан-Франциско, де я впродовж двох років замовляла наукові праці з назвами «Щодо функції стогонів і гіпервентиляції під час статевих зносин» та «Анальне зондування з метою спостереження стану судин і м’язів у процесі сексуальних реакцій». Минулого літа в бібліотеці медичного коледжу я ксерила журнальну статтю під назвою «Автоеротична смерть та пилосмок»[2], аж раптом папір застряг. Не наважившись попросити про допомогу працівника зали, я тихенько перейшла до сусідньої машини й розпочала знову.
І це не тільки персонал бібліотеки. Це друзі й родина, випадкові знайомі. Це й Френк – домоврядник будинку, де я орендую маленький офіс. Френк добрий і милий чоловік, чиї постава й щиросердний вигляд викликають у пам’яті образ того радісного ведмедя з реклами туалетного паперу «Charmin». Одного разу пополудні Френк навідався побалакати про се про те – про вандала, що розбив автомат з кока-колою, про дивні запахи зі школи косметологів поверхом нижче. І якоїсь миті я заклала ногу на ногу, зачепивши при цьому товсту книжку у твердій палітурці, приперту збоку до столу. Вона беркицнулася на підлогу обкладинкою догори. «Атлас сексуальної анатомії людини» – репетувала назва, написана трисантиметровими літерами. Френк глянув униз, я глянула униз… і ми повернулися до розмови про автомат з кока-колою. Проте відтоді наші стосунки вже не були такими як раніше.
Мені подобається думати, що я ніколи не звертаю з обраної дороги. Подобається думати, що мені довелося пройти довгий шлях до того моменту, коли тема дослідження почала захоплювати мене так само глибоко, як, скажімо, Вільяма Мастерза. Мастерз уже помер, однак у Сент-Луїсі я познайомилася з працівником соціальної служби, що колись працював з ним у тій самій будівлі. Цей чоловік розповів про один дуже непростий випадок зі своєї практики. Одного ранку батько – фігурант тієї справи – повідомив, що йому тепер байдуже, якщо дружина здобуде опікунство над їхніми дітьми, бо в такому разі він просто піде й переріже їм горлянки. Справу мали вирішувати в суді наступного понеділка. Соціальний працівник хотів зателефонувати до поліції, проте хвилювався, щоб це не виявилося порушенням конфіденційності. Занепокоєний, він звернувся до єдиного спеціаліста, якого зміг відшукати того ранку в будівлі (це сталося на День подяки), – доктора Мастерза.
Мастерз посадовив його з протилежного боку величезного столу з палісандрового дерева, й соціальний працівник виклав йому свою дилему. Мастерз уважно слухав, дивлячись на співрозмовника з-під густих білястих брів. Коли той завершив, на якусь мить запанувала тиша. Потім Мастерз
Мова не йшла про прибирання після того.
