style="font-size:15px;"> – Так, так…
Лиха кровожерлива посмішка, зблиски.
– Клятий самородок… які риси!
І посмішка в’яне, райдужні зблиски пливуть.
– Так…
Темно-карий і світло-сірий погляди немовби злиплись, хвилинна мовчанка, мерехтіння салону – молоко пузириться, обпалює Олині очі, липне і закисає суцвіттями, ось вже сочиться із них…
– Бідне дитятко.
Однісінький порух брови – і зблиски никнуть, а Олин погляд холоне. Робиться вовчим, хижим.
– Ти знаєш, що ти абсолютно навіжена, так?
Командор склав руки за спиною.
– О, так, – кивнув сам до себе, – і ти живеш із цим, борсаєшся, воно болить тобі, так? Цей біль не минає, так? Нещасне, хворе дитятко.
Оля моргнула.
– А ти б могла стати одною із нас, так.
Янь задумливо кивнув.
– Можливо, я б сам тебе вів, чому ні? Тебе б ВЕЛИ, тобі б розказали, навчили противитись, жити… Ти б ЗНАЛА, а так… Уже пізно, все дарма.
Він опустив погляд.
– Ти бредеш, мов сновида, сліпець. Шпортаєшся, ковзаєш там, полохливо бредеш. Але…
Хвилинна мовчанка і знов – молочно-пекельний погляд, липне.
– Воно говорить до тебе, так?
Оля ізнов ледь помітно моргнула, повела бровою.
– Це так солодко, правда? Це страшно і солодко, правда? Несила йому противитись, воно жахає і манить, оце хворобливе збочення – лишень говорити з ним, Господи, лишень говорити… Його голос сліпить, мертвить. Лишень говорити з ним! Правда ж, Олю? Я знаю. Воно сама смерть, замогильна пітьма, глуха тиша липневої ночі.
Оля ледве покривилась, і вовчий погляд поник, затуманився. І райдужне молоко поповзло по очах.
– Я знаю, Олю.
І він замовк.
І тоді Оля сказала:
– Сантьяго-де-Куба, так? Це був той чортів ром?
Командор лиш кивнув.
– Вкрай вороже, руйнівне середовище для ботів.
Ізнов німий кивок.
– І я не відкалібрувала рецептори…
Оля мляво, неуважно всміхнулася, розвела руками – каштановий чубчик опав на поморщене чоло…
– …належним чином… Ну так – боти мали би бути масивні, вельми масивні. Чому так? Де ви взяли наскільки технологічний крек?…
Він стояв так само незворушно, розслаблено. Парадний мундир, іконостас орденів, розстібнутий комір кітеля… Рубіновий хрест «За евакуацію Катаріни» іскриться брунатно-рожевим. Але пузиристе сатанинське молоко між тим закисає в очах, холоне.
– Просто… мої покровителі впливовіші за ваших, міс Рушді, – розводить і він жилавими худорлявими руками. – Не беріть у голову.
– Я його деактивувала.
– Я бачу.
– Що далі?
– Уб’ю вас.
– Ні.
Десантники зиркали то на Яня, то на Олю, тоді втупились у саму Олю – усі п’ятеро. Але Оля виглядала незворушною, навіть апатичною.
