на рівні підошов…
– Що…
Вона глянула ще і угледіла більш детально – якийсь немов жолоб, і вона в ньому лежить горілиць, передавлена напівпрозорою балкою, балка проблискує чахлим інфопотоком, а аж там далі, де мали б бути Олині ноги, ніяких ніг не видно, а лиш клекоче та свище на їхньому місці якесь чудернацьке райдужне полум’я, їй-богу, райдужне – переливається всіма можливими кольорами… І сліпить.
Світло померкло, і поверх стемнілого полум’я замигала яскраво-червона хрестовина – немовби перекреслюючи його…
– Що?… – кволо простогнала Оля, не розуміючи.
– Що за…?
– Олю!..
– Кайле?…
Вона видихнула ім’я і лиш потім втямила, кому воно належить.
– Що я…? Що зі мною? Я не… – залопотіла вона.
– Олю, спокійно! Заспокойтесь і розслабтесь… У нас обмаль часу – зараз я вас звідти витягну.
– Я не розумію…
– Немає часу, просто лежіть спокійно!.. Я вже вас бачу, чудово…
– Але я…
– Лежіть спокійно і не рухайтесь! Розслабтесь і… Мартінес!
– На прийомі.
– Нуздай її, хутко!
– Слухаюсь!
Усе знов забігало і замигало у неї перед очима – піктограми, вектори, числа, іконки… Кислотно-ядучий масив даних задрижав…
Щось десь немовби пискнуло чи дзенькнуло, немов по якійсь милозвучній струні різко вдарили, і вона взяла коротку чисту ноту… І перед Олин погляд виплила іконка із зосередженим ледь-ледь округлим дівочим лицем. Дівчина немовби дивилась кудись повз Олю, закусивши нижню губу, іржаво-руде волосся спадало їй на чоло, а в примружених темно-синіх очах грали пекельні бісики…
– Спокійно-спокійно, міс Рушді… – пробубоніла рудоволоса, немов сама до себе. – Зараз я вас звідти витягну, отак…
Вона якимось геть нетерплячим рухом вхопила двома пальцями своє іржаве пасмо і заходилась жувати його кінчик…
– Стук-стук… – глузливо промимрила вона потому, і з її губ вирвався якийсь чи то нервовий, чи то істеричний смішок…
У ту ж хвилю іконка з нею метнулась у кутик Олиного взору, зробившись ледь не мікроскопічною, а кислотно-ядучий масив даних розсмоктався,
