знов непевно хихикнула, але і той її нетактовний посміх, і в цілому ексцентрична поведінка на диво нині діяли на Олю вкрай заспокійливо…
– А так усе чу-удово… – ізнов співоче мугикання.
Пекельне молоко немовби поволі, неохоче стікало з Олиних гомілок і чіплялось за них патьоками, пузирилось у понищених гронах штучної мускулатури…
Штучна мускулатура зросталась так швидко, що Олі на мить здалося, немов по її гомілках повзуть товсті антрацитові черви…
– А… з ногами… – хрипло видихнула Оля.
– Нормально усе з вашими ногами, – неголосно, ледь глузливо одповіла десантниця.
– Звідки ви…? – все ж мовила Оля.
– Вам біотелеметрію вивести? – смішок. – Не будьте такою боягузкою – ви ж лейтенант…
Оля поневолі всміхнулась під дисплейним забралом.
– Як вам вдалося мене хакнути? – раптом несподівано сама для себе кволо вивела Оля.
– О, а в вас прокидається нишпорка, це добре, – смішок.
Оля й собі всміхнулась.
– Скафандр вважає Кайла вашим безпосереднім командиром. А мене – його заступником, він і дав мені доступ…
– Але він не… Я йому не підпорядковуюсь, – мляво, на автоматі протягла Оля.
– Не підпорядковувались, до вашого рукостискання на крилі човника – коли Кайл зірвав латку з бекдору скафандра… У нас є свої секрети, міс Рушді, краще не питайте.
Оля знову всміхнулась крізь куций масив біотелеметрії, що повз по дисплейному забралу. Дивним чином відверто зверхні та глузливі репліки десантниці її все дужче і дужче заспокоювали, приводили до тями…
– Заждіть, а…
Вона знов сполошилась, згадавши.
– …що відбувається?? Я чула переговори, самі обривки…
– Я їх вирубила, – озвалась Єва. – Вам вони зараз ні до чого. Краще просто розслабтесь… і насолоджуйтесь екскурсією.
– Екскурсією?
Оля вилупилась на масив даних.
– Екскурсією, так, – голос десантниці звучав задумливо і навіть трошки замріяно. – Зараз я проведу для вас невеличку екскурсію – покатаю по войді. Лишень перезаряджу батареї…
– По чому?
– По войді, зоні накопичення осаду. Інакше кажучи – водянці…
– А… де ми взагалі? – спитала Оля перше, що прийшло в голову. – Тобто… де Я?
