– дешево і сердито, а сила інерції при цьому така, що можна відскочити за пару парсеків у протилежному напрямку… ну, але то вже деталі.
– Почекайте…
– Словом, коли Руанда рознесла движки лайнера, Кайл був досить близько до вас, але войда відтіснила його назад… Разом із шматком секції та парочкою транспортних станцій. Лайнер тріснув навпіл у першу ж довбану мілісекунду – що й казати… Розстріляли, як на навчаннях, ех…
Не ясно було – десантниця зітхнула скрушно чи скоріше глузливо…
«Що вона плете?» – подумала Оля, а вимовити змогла лиш те саме ідіотське:
– Почекайте…
– Так, заряд є, – перебила її Єва. – Тепер я трошки зменшу освітлення, якщо ви не проти… Видно буде паскудно, але тутешні природні барви сітківку випалюють тільки так.
Світ перед Олею враз якось поплив, потьмянів, а потім різко ПОЗЕЛЕНІВ, периферійний зір замулився, а в центр того каламутного смарагда вискочило кілька чудернацьких жовтогарячих прицільних марок, віртуальний горизонт, аморфна цифрова шкала, парочка діаграм і ще щось не вельми зрозуміле…
– Почекайте, – вимовила Оля, захлинаючись від хвилювання, – як це «Руанда рознесла движки лайнера»???
– Мовчки. Прошила рельсотронами, – знов незрозуміло зітхнула десантниця. – Давайте по дорозі розкажу, окей? Ну, ви готові?
І, не дочекавшись відповіді, зробила один стрімкий і вельми карколомний порух Олиним тілом, а саме – скрутившись калачиком, перевернулась головою до жахного пекельного молока, а ногами вперлась в уламки поліелементних конструкцій. При чому весь цей рух був наскільки виваженим і філігранним, що десантниця (тобто Оля) ні разу не торкнулась поверхнею скафандра до стінок жолоба. Як їй це вдалося в такій тісноті, для Олі лишилося загадкою. Ну, тобто, як це вдалося самій Олі під її керу… Словом!
– Почекайте… що ви надумали робити?
– Шубовсть, – писнула на те десантниця.
І неприємно хихикнула.
І стрибнула в диявольське молоко.
5
Барвисті кислотно-ядучі масиви інформації скажено
