озглядала: ліжко, тумбочку, шафу, комод, вікно, завіси і знову наостанок лампу. Вона дивилася зацікавлено попри те, що сусідчине помешкання було так само сплановане і майже так само вмебльоване, як і квартира батьків дівчинки. Вирішивши, що тепер маленька мовчазна дитина побачила все у двокімнатній квартирі – з туалетом на сходовій клітці, – що там можна було побачити, сусідка допомогла їй вилізти на стілець біля вікна.
Це був бідний район, і за кожним високим будинком ховалося вузеньке подвір’я й ще один будиночок. Вузькі вулички заповнили люди з численних будинків, трамвай, візки, з яких продавали картоплю, овочі та фрукти, чоловіки і жінки, що торгували з лотків на животах усяким дріб’язком, цигарками та сірниками, хлопчаки, які продавали газети, й жінки, які продавали себе. На кожному розі вулиці стояли чоловіки і чекали вдалої нагоди – будь-якої нагоди. Раз на десять хвилин пара коней тягла колією вагон, і маленька дівчинка плескала в долоньки.
Навіть подорослішавши, дівчинка полюбляла стояти й дивитися. Не те що б ходіння завдавало їй клопоту – вона рухалася жваво і впевнено, але хотіла спостерігати й розуміти, що відбувалося навкруги. Її батьки майже не розмовляли одне з одним і з нею теж. Усіма вивченими словами й поняттями дівчинка завдячувала сусідці. Жінка залюбки багатослівно базікала, після падіння більше не могла працювати і часто заміняла дитині матір. Виходячи з дівчинкою з будинку, вона могла пересуватися тільки повільно і мусила весь час зупинятися. Однак жінка теревенила про все, що можна було побачити, пояснювала, оцінювала, повчала, а дівчинка не могла наслухатися, тож повільний темп і постійні зупинки влаштовували її.
Сусідка вважала, що дівчинці слід більше гратися з іншими дітьми. Проте у темних дворах і на сходових клітках життя було суворим: той, хто хотів відстояти власні права, мусив битися, а хто не бився, тим попихатимуть. Дитячі ігри радше нагадували підготовку до боротьби за існування, аніж розваги. Дівчинка не була боязкою чи слабкою. Їй просто не подобалися ці ігри.
Читати і писати вона навчилася ще до школи. Спершу сусідка не хотіла вчити цього дитину, щоб потім вона не нудьгувала в школі. Але згодом здалася й навчила, і дівчинка читала все, що могла у неї знайти – «Казки братів Ґрімм», «150 моральних оповідок» Гоффманна1, «Долю ляльки Вундергольд»2 і «Нечупару Петрика»3. Довгий час вона читала навстоячки, обіпершись на сервант або підвіконня.
У школі дівчинці було б нудно, навіть якби вона не вміла читати і писати. Учитель вдовбував у голови сорока школяркам літеру за літерою, і весь час проказувати за ним і повторювати, записувати і переписувати було страшенно нудно. Однак дівчинка завзято вчилася рахувати, щоб перевіряти крамарів, вона залюбки співала, а на уроках краєзнавства вчитель влаштовував для дітей екскурсії, тож незабаром дівчинка познайомилася з Бреслау, із містом та його околицями.
2
Якось вона дізналася, що росте в бідності. Те, що школа – нова будівля з червоної цегли з жовтими карнизами та пілястрами з піщанику – була гарнішою за інші будинки в районі, ще не означало, що сусідні хати були вбогими. Школа була школою. Але побачивши статечні багатоповерхівки на широких вулицях, вілли з садками, розкішні громадські споруди, просторі площі та парки й відчувши, що на берегах і мостах дихається вільніше, дівчинка збагнула, що в її районі живуть бідняки, а вона – одна з них.
Її батько був вантажником, і коли не мав у порту роботи, просто сидів удома. Мати була прачкою, забирала прання у щасливіших людей, несла його, зав’язавши у вузол, додому на голові, а потім, виправши, попрасувавши і загорнувши в простирадло, так само на голові несла назад. Вона працювала через день, але заробляла небагато.
Одного разу батько, коли він без сну і відпочинку кілька днів підряд вантажив вугілля, захворів. У нього боліла голова, його нудило, почалася гарячка – мати збивала жар, кладучи мокрий рушник йому на чоло і литки. Злякавшись червоного висипу на чоловікових животі та плечах і викликавши лікаря, вона вже теж страждала від запаморочення й високої температури. Лікар діагностував у них висипний тиф і поклав обох до шпиталю. Прощання з дівчинкою було коротким.
Більше вона ніколи не бачила своїх батьків. Відвідувати їх у шпиталі було заборонено, щоб не заразитися. Від сусідки, котра забрала дівчинку до себе, мала́ чула, що батьки незабаром повернуться, аж поки за тиждень не помер батько, а за десять днів – мати. Дівчинка залюбки залишилася б у сусідки, і та радо її залишила б, але батькова мати вирішила забрати онуку до себе в Померанію.
Уже протягом тих днів, коли бабуся клопоталася з похоронами, впорядковувала хатні справи і залагоджувала з вибуттям дівчинки зі школи, між ними не стало порозуміння. Жінка не змогла змиритися зі шлюбом свого сина. Вона неабияк пишалася власним німецьким походженням і не прийняла Ольгу Новак (навіть попри те, що та вільно розмовляла німецькою) як синову дружину. Коли батьки назвали дівчинку на честь матері, бабуся теж була проти. Опинившись
Франц Гоффманн – німецький дитячий письменник та продавець книжок. –
Книжка дитячої письменниці та перекладачки Антонії фон Космар.
Книжка дитячого письменника, лікаря та психіатра Генріха Гофмана.
