їхній компанії не любили панькатися з помпезними столами. Головне, щоб було багато солодкого і добре вино. Раніше дівчата пили лікери: кавовий, «Cherry» чи «Амаретто», а чоловіки – бренді «Наполеон», яке можна було придбати в кожній добрій пивничці чи гастрономі. Для святкувань у «безалкогольні» андроповські та горбачовські часи не відмовлялися від міцненького пшеничного чи бурячкового самогону, який Сашко завжди привозив у трилітрових слоїках із села. (У таких справах його дідусь був чималий віртуоз.) Куплену на талони «Московську»3 доводилося тримати як «тверду валюту», припасаючи для вирішення «невирішувальних» справ.
Та той час уже давно минув. При теперішньому асортименті – лиш би гроші! Оксана найбільше любила «Токайське», Соломія з Надією – щось на кшталт «Шепоту монаха» чи «Кадарки», іноді будь-яке молдовське, лиш би червоне. Сашко пив сухі білі вина, а про Наталчин смак не дуже турбувалися: «Вона у нас заморська дама. На наше не звикла», – глузувала Оксана, та тільки перед Сашком. Для Наталки взяли на вар’ята «Сонце в бокалі». «Назва підходяща!» – заливалася сміхом Оксана, ще не ковтнувши й краплі. Андрій питиме «Десну». Крім того, у Соломії було достатньо всякої всячини у барі. Вони не належали до тих, хто особливо полюбляє спиртне. Та іноді могли «відірватися».
Оксана прийшла без Славка: у своєму заміжжі вона вже встигла гарбуза з’їсти. (Заміж ще на четвертому курсі вискочила. Усе, що не встиг її Славко за молодих літ, вирішив надолужити тепер.) Чоловік Надії залишився вдома із сином. Отже, їхній «квартет» мало чим відрізнявся від того, що й десять літ тому. Тільки одна з них – Надійка (тепер уже Олексин, а не Вербівська) видавалася щасливою: чоловік самодостатній, є син, робота. Дівчата тішилися, що бодай в однієї з них усе гаразд.
Найщасливішим був сьогодні Андрій – призвідець празникування. Він любив свій день народження, який святкував кілька разів: удома, на роботі та з друзями. Учора він прибрав, витрусив усі килимки, сходив по покупки.
Соломія не тупцювала на кухні з «шубами» й «олів’є», не крутила голубців та не панькалася з холодцем, не робила товчеників і не завивала кручеників. Це ж не для сусідів чи співробітників. Усе це в минулому. Вона спекла грибну піцу і торт «П’яна вишня». Морозиво й цукерки тепер уже можна всюди купити. «Найважливіше – це спілкування», – стверджував Сашко і веселив усіх анекдотами.
Андрій світився на всі тридцять два. Стільки уваги й подарунків. Ленінградські фарби, яких ніколи не буває забагато, аксесуари для гоління, навіть парфуми від «Boss».
– Тепер мусиш відробляти, – жартувала Оксана, – старанно виголюєш бороду, виливаєш на себе пахощі, вмочаєш пензель у фарби й берешся за мій портрет!
– Жінки тільки й чекають, щоб чоловік утратив глузд, – захищався Андрій.
– Вони лише спрямовують чоловічу пристрасть у правильне русло, – заганяла голки Оксана.
– На чоловіка треба вважати, як на повітряну кульку: не встигнеш уколоти, а він уже луснув!
Сорт горілки.
