історії, проголошені їхні давні й щойно народжені тости.
Надіїн чоловік зателефонував найперший. Про всяк випадок. Він це робить завжди, хоча знає, що в їхньому товаристві проблем не буває.
– Ідеальний чоловік знає всі забаганки дружини і де її можна знайти! – прокоментувала Оксана, беручи слухавку.
– Слухай, Олексин, Надя тут, як у Бога за пазухою! – звернулася до нього діловим голосом. – Та в нас проблема: чоловіки у меншості, й горюче закінчується. Пропадаємо! Ти ж у курсі: мертві бджоли не гудуть! – клепала вона язиком. – Бери таксі і komm zu mir4! – демонструвала Оксана свою компетентність з німецької.
Оксана завжди була щедрою на витівки, а після кількох чарчин «Токайського» гумору їй було не позичати. Проте сьогодні її чомусь «дістала» ця забаглива Наталя зі своїми «португальськими» феміністичними мудруваннями. Соломія спробувала згладити ситуацію, та Оксана навіть хотіла зателефонувати до шефа, щоб той забрав Ковіньку. А тут – про вовка помовка. Зателефонував Ковіньчин шеф. Оксана знову схопила слухавку, почуваючись майже господинею якщо не дому, то хоча б вечірки.
– Анданте! – гукнула вона із жестом диригента замість звичного «позакривайте пельки» (такий лексикон був можливий лише у своїй компанії і то на апогеї святкування) і далі звернулася до слухавки: – …Василю Степановичу? Тільки тоді покличу, коли пообіцяєте її забрати… Гееей! Ковінько! Тебе-е-е!
А далі, не дочекавшись, поки Наталка підведеться з дивана, затягла в слухавку своїм, тепер уже «оксамитовим» сопрано:
Бігла, бігла киця ледом.
Добра, добра горілка з медом.
Бігла киця топитися,
А кицюньо дивитися.
Бігла киця в ополонку,
А кицюньо у сторонку.
Гей, наливай!
Гей, випивай!
Почувши у слухавці короткі гудки, Оксана звела високо брови й повільно констатувала:
– Йому потекла слинка, і він вирішив не гаяти часу на гутірки! Дівчата, зараз наше товариство буде прикрашене ще одним чоловічим духом. За це варто випити. Берегу, наливай! – звернулася вона до Сашка. – «Наливай, козаче, поки в нас ще є!..»
– «Одна калина за столом, одна родина за вікном», – нагадала про себе Надія, витягнувши шию з маленької подушечки, на яку вона хряснулася вже кілька хвилин тому. Надійка належала до тих, кому не можна пити: їй вистачає одного келиха вина, щоб потягло на сон.
– О, підвелася! І їй наливай!
Уже давно відспівали треті півні, та додому не поспішав ніхто: у Соломії достатньо місця для ночівлі. Надію таки добряче долав сон. Ковіньку потягло на сентиментальність. Вона форсувала фата-морганну програму: «От-от з’явиться на порозі шеф, і вони полетять на Філіппіни». Та він так і не з’явився. Якби то була Мельничка, Надія запропонувала б їй хустинку чи витерла б рукавом розтерту туш. А так шморгнула собі носом і знову вляглася на подушечку, де поруч на канапі напівсидячи куняв утомлений від святкування Андрій, незважаючи на те, що бути в центрі уваги – це його реноме.
Komm zu mir (
