Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська страница 13

Тримайся за повітря - Марія Ткачівська

Скачать книгу

в щоку.

      – Значить, нагрішив! – стрельнула Оксана.

      – Навіщо так безсердечно нівечити ініціативу? – видихнув Андрій, піднявши брови. – Моя дружина бозна-коли не давала мені спокою аж два тижні. Варто б віддячити! – він однією рукою обхопив Соломію, а іншою взяв валізу. – А за твоє бовкало, – звернувся він далі до Оксани, – неси свої валізи сама.

      – Я й не збиралася тобі віддавати. Ще втечеш, а потім шукай вітра в полі, – Оксана смикнула за полотняну ручку валізи і демонстративно потягла її за собою.

      – Ти про кого? – почав грати вар’ята Андрій, роззираючись довкола.

      – Он до того в білій футболці з якимось сиромудрим написом, у сірих панталонах та з двома червоними валізами. Та ще й у супроводі двох елегантних дам, що повертаються з оксамитового сезону.

      Андрій, оглянувши перехожих, зупинився на своїй футболці:

      – Ти диви! Який збіг обставин! Усе, як у мене! І дами оксамитові! От тільки щодо напису, то ти – дарма!

      Хіба можна було втриматися від сміху? Андрій узяв у Оксани її валізу й почимчикував наперед, вимальовуючи своєю тінню всілякі викрутаси знесиленого носія. На такі штучки він був неабиякий митець!

      Оксану відвезли першою, а далі – додому! «Яке солодке слово дім», – укотре пересвідчувалася Соломія.

      Ворота як ворота. Ховали за собою сад. Крислате гілля яблуні не знало, що таке загорожа. Воно натрусило зимових зелепуг на асфальт. Соломія зупинилася, піднявши одне.

      – Учора була гроза, майже як улітку, – пояснив Андрій. – Я ще не встиг визбирати.

      – …Гроза!

      Соломія малювала собі вчорашню вересневу зливу. Вона навдивовижу любила громовицю. Соломіїна уява бачила, як розкреслювалося жовтим олівцем небо. Чула гучне витрушування з неба грому. Відчувала на листі, як на власній шкірі, прохолодні важкі краплі, які барабанили по яблуні, стікали струмками по корі, падали безжально на недозрілі яблука і стинали їх, як на полі бою.

      Соломія нахилилася. Вона затисла між долонями маленьку зеленкувату яву свого дитинства. Який то густий, хоч зелений, запах!

      Та ближче до дверей прохоплювався і не визнавав ніякої конкуренції запах свіжої смаженини.

      – Ви, напевно, усіх сусідів вирішили переплюнути, – кепкувала Соломія ще з порога.

      Андрій поклав валізи в коридорі й пригорнув Соломію:

      – Як я знудьгувався без тебе!

      – Діти нагорі? – полоскотала вона чоловіка в живіт.

      – …

      Прочинила двері до кімнати. Який то рідний і настояний запах!

      – Наталя ще на роботі чи, може, з шефом? – промовила Соломія чи то скептично, чи риторично і, похитавши багатозначно головою, стомлено поклала ноги на диван. – Як добре вдома! А я вам усього понавозила.

      Згадавши про подарунки, одразу забула про втому і зірвалася на рівні ноги.

      – Ні, краще принеси валізи сюди.

      Поки Андрій ходив по валізи, Соломія

Скачать книгу