Цікава заведенція: коли потрібно великого столу, вільні тільки малі. За сусіднім столиком сиділи три жінки з пляшкою коньяку: як для обідньої пори – нічогеньке празникування! «Соломії теж не завадила б чарчина», – подумала Оксана.
Соломія хилилася до Оксани найбільше. Надія і Сашко також були їй дорогі, та от Оксана була особливою. Може, тому, що з нею коротала найбільше часу. Чи схожість доль? Біль ріднить, як і багатство. І хто вигадав такі паралелі?
– Ми втрьох – у човні? То чим поганий сон?
– Навколо каламутна вода, – нахмурилася Оксана.
– Ти дивилася у сонник? Можливо, якась дорога.
– У мене немає сонника. Знаю тільки, що каламутна – це погано, – коментувала Оксана.
Соломія звикла, що Оксана всіх розраджує, а тут – захмарилася, начебто приснилося, що падає у прірву.
– Сашко сказав би, що забагато води каламутиш, – усміхнулася Соломія.
– Так і сказав би. А ти звідки знаєш?
– Здогадуюся. Йому, бідоласі, десь зараз гикається.
– З ним ти жила б, як у Бога за пазухою. Пам’ятаєш, як він завжди підспівував: «А ми удвох в одне дівча закохані», – прогумкотіла Оксана. – Через тебе у нашу групу перевівся, а ти його на Андрія проміняла! – іронізувала далі Оксана. – Стільки часу минуло… Усе було б гаразд, якби не впала тобі на хвіст ця португальська мацапура. – Оксана не приховувала своєї беззмінної «прихильності» до Наталі.
– Якщо ти про Наталку, то я вчора з нею бачилася, – стисла губи Соломія. – Вона не збирається гасити кредит. Тепер справді не знаю, що робити.
– Годуй пса на свою литку. От недогризок португальський! – Оксана зім’яла на столі серветку. – А ти завжди: «Андрійку, Наталя не встигає зі статтею, подивися за дітьми… Андрійку, подай Наталі склянку… відвези її на роботу». Пригріта гадюка отрути не шкодує. От личина! – Оксана не знала, де примістити руки. – Ось тобі й сон!
– Тепер уже пізно, – здавалося, що Соломія розмовляла з чашкою.
Соломія дивилася у вікно і мовчала. Для свіжої рани треба стерильності: до неї не допускають нічийого ока. Відгомін болю женуть геть, щоб не вростав у пам’ять новою раною. Якщо ящірка не в змозі змінити колір шкіри під колір каменю, чи зможе змінитися камінь?
– Кожен надіється, що шило з мішка не вилізе, – перервала мовчанку Оксана.
Соломія насторожилася, зморщила чоло і підняла брови:
– Ти про ту… Він уже туди не йде, – захмарилася Соломія.
Оксана замовкла, човгаючи по столі кавою.
– Вона народила дитину, – майже пошепки відповіла Оксана. – Вчора увечері телефонувала Світлана Гринишин. Вона живе там неподалік.
– Дитину? – хляснуло в серці.
Щось обірвалося в грудях. Скільки всього нараз! Соломія торкнулася своєї руки. Жива? Вона мовчала і дивилася у вікно. Хоча вікна й не бачила. Її думки вклякли десь перед Богородицею. Її єдиним порятунком.
Клацнула клямка на дверцятах її душі. Зачинено!
Соломія пригубила кави. Чи було щось
