приходить саме та мить, коли ти розумієш, що не можеш і не хочеш жити так далі. Тоді вже не шукаєш слів ні для виправдань, ні для тлумачень. Найважче – це єдиний крок. А далі – дорога. Нехай навіть триби твоєї долі не зачіпають трибів звичного досі життя, та все ж не лякайся дороги. Зупиняючись, ти все одно не зупиниш час. Іди, поки не намацаєш під ногами нової опори, що нестиме тебе у завтра.
– Можливо, ти даси мені ще один шанс?.. – зм’як Андрій.
«Я із задоволенням жбурнула б усі його шкарпетки і пензлі через вікно, та це була б для Андрія найлегша ноша: тоді сплата кредиту лиш на моїх плечах. Хай трохи і він попріє! Єдине, що в мене залишилося для Андрія, – шматок черствого серця».
Краще жити від проблем на дистанції. Настав час не боятися самотності! Соломія лягла. Вимкнула світло і заплющила очі. Не темніло. Вона чекала на завтрашній день. Він мав би бути світлішим.
«Безпорадність, мов грім, – убиває впевненість у собі відразу ж, як тільки торкнеться вух. Тоді зараз же думаєш про сховок. Жінки іноді закидають чоловікам недалекоглядність, хоча самі бувають за крок до божевілля. Сьогодні мої ноги правили розумом. Нерозбуджений материнський інстинкт, безумство чи безпорадність? Мабуть, усе-таки останнє. Я вирішила підвести під минулим риску, та перед тим глянути у зіниці правди».
У будинку світилося. В такий час дитина мала б спати. Та що знала Соломія про режим дня немовляти? Утекти! Варто негайно втекти звідси і ніколи більше не ступати на цю стежку. Скільки разів стояв перед цими дверима Андрій? Його ноги торкалися цієї решітки. Так, він завжди витирає ноги. Соломія механічно спробувала почовгати чоботами, та ноги прилипли до килимка. Це ж треба?! Насилу виплуталася і витерла взуття. Уже краще.
Залишився тільки поріг.
Мабуть, ніхто не почув. Її серце ледь намірилося на ще одну спробу. Вона глибоко вдихнула і притулила пальчика до дверей, щоб постукати ще раз, та вони саме в цей час прочинилися, і Соломія стояла віч-на-віч із жінкою середніх літ з ледь сивуватим волоссям і трохи черствими очима. Соломія злякалася.
– Вам кого? – прийшла їй на порятунок жінка.
– Мабуть, вас, – ледве зібралася з думками Соломія.
– Мене? За світло ми вже заплатили. Можу показати квитанцію.
– Я не за світло, – попустило Соломії. – Я… в особистій справі.
– У нас мала дитина. Ми не впускаємо чужих. Грип і таке інше, – заступила двері жінка.
Значить, це справді тут, – у Соломії тьохнуло в грудях.
– Якщо можна, я б десь у коридорчику, – не знала, як впроситися Соломія.
Жінка знизала плечима і прочинила двері.
– Ну, то що вам треба? – стала у коридорі господиня, не пропонуючи проходити далі.
Соломія з надією глянула на двері до кухні. Жінка вловила погляд незнайомки:
– У вас хоч нема грипу? – вона яструбиним оком пронизала наскрізь Соломіїну душу.
– Грипу? Н-нема, – звела
