справді знайоме це місце? – спитав Звіробій. – Ти не помилився? Чи просто радієш тому, що ми нарешті виборсалися з вітролому?
– Бодай мені більше не зватися Гаррі Непосидою, коли це не тогорічна стоянка білих волоцюг-мисливців. Дивися, приятелю, онде слід від куреня – індіанці таких не зводять. Поруч джерельце. Помилитися тут неможливо, тепер ми не зіб’ємося зі шляху. У нас є компас, сонце в небі, і, по всьому, вже полудень. Моє голодне черево давно волає про поживу – зараз не час балачки розводити. Хутчіш розв’язуй торбину, Звіробою, бо перед дорогою треба добряче попоїсти!
Говіркого здорованя звали Гаррі Марч, проте в цих краях за індіанським звичаєм йому дали прізвисько Непосида, а ще – Поспішака – за нестримну пристрасть до мандрів і нерозважність у ставленні до життя. Маючи на зріст шість з гаком футів, у свої двадцять шість років Марч, проте, мав зграбну статуру, жвавий характер, велетенську силу і відповідну до його кремезної постаті витривалість. Добродушний вираз обличчя Непосиди пом’якшував різкість його манер, яка цілком відповідала суворій простоті прикордонного побуту.
Випадковий супутник Гаррі Марча на ім’я Натаніель Бампо, якого звали Звіробоєм, в усьому здавався цілковитою протилежністю Непосиді. Він молодший за Гаррі на кілька років, худорлявий і далеко не такий вродливий. Мускуляста фігура Звіробоя була міцна і водночас легка. Безшумний у рухах, Натаніель уславився як чудовий мисливець; у всіх, хто запізнався з цим парубком ближче, його сердечність, щирість і чесність неодмінно викликали почуття довіри. Мало не десять років Звіробій прожив з індіанцями племені делаварів, які не лише навчили його всіх хитрощів полювання, а й дали йому це прізвисько – за рідкісну влучність у стрільбі. До свого одягу, зшитого майже цілком з оленячих шкур, він, на відміну від Непосиди, ставився дуже дбайливо, та особливо пишався своїм мисливським спорядженням. От і зараз замкнене обличчя мисливця полагідніло, коли він, одклавши карабін, присів на мох поряд із Марчем, витяг свого ножа і ніжно провів рукою по майстерно вирізьбленій, оздоблений вигадливим індіанським орнаментом колодочці.
Помітивши це, Гаррі Марч лише іронічно гмикнув.
– Берися краще до діла, друже! – гукнув він, запхнувши до рота чималий шмат в’яленої оленини. – Не барися з їжею, а доведи, що ти по-справжньому зголоднів і можеш дати собі раду не лише з рушницею.
– Забити лань і з’їсти її – для цього небагато відваги потрібно. От вполювати дику кішку чи пантеру – зовсім інша річ, – зауважив Звіробій, одрізаючи і собі шматок. – Коли я жив у індіанському поселенні…
– Твої делавари далеко не герої, – грубо перебив його Марч, – інакше волоцюги-мінги не перетворили б твоїх друзів на слинявих бабів.
Мисливець промовчав, проте спохмурнів.
Важка дорога ненадовго зблизила цих двох, геть несхожих, людей; до того ж мета, заради якої вони вирушили
