миловида дівчина. Її мало хто бачив. Плавучий Том її любить, та й Джудіт піклується про сестру. Але мені здається, Гетті просто дурненька. Тому і збивається зі шляху – то в один, то в інший бік. Одначе цього досить, щоб бодай раз накоїти лиха… – Гаррі Непосида замислено окинув похмурим поглядом німотний лісовий простір. – Знаєш, Звіробою, для мене буде справжнім жахом дізнатися після шестимісячної розлуки, що Джудіт уже заміжня…
Мисливець промовчав.
Із рештками провізії було покінчено, з розмовами теж, і Непосида заявив, що час рушати в дорогу.
Завдавши собі на плечі клунки і прихопивши рушниці, Звіробій та Гаррі Марч полишили залиту сонцем галявину і знов пірнули в гущавину лісу.
Розділ 2
Непосида безпомилково відшукав стежку, і тепер обидва подорожні впевнено простували вперед. Іти їм залишалося недовго.
У лісі панував напівморок, проте обидва легко ступали сухим і твердим, не захаращеним вітроломом, ґрунтом. Пройшовши близько милі, Марч зробив знак зупинитись і почав уважно роззиратись, іноді затримуючи погляд на стовбурах повалених дерев.
– Здається, те саме місце, – нарешті мовив він. – Три сосни, біла береза з поламаною верхівкою… Проте не видно ні скелі, ні тих гілок, що я…
– Зламані гілки – негодяща прикмета для позначення стежки, – перебив Непосиду мисливець, – вони рідко ламаються самі, тож викликають підозру. Індіанці довіряють їм тільки за мирних часів та на второваних стежках. А дерева скрізь ростуть не поодиноко.
– Твоя правда, Звіробою, але треба враховувати їхнє розташування. Дивись: ось дуб і поряд із ним гемлок. Я чудово запам’ятав цю парочку.
– Поглянь – неподалік іще один дуб поруч із гемлоком. Тут таких парочок повно. Усі ці дерева в лісі не дивина, і, боюся, Непосидо, тобі легше спіймати бобра чи вполювати ведмедя, ніж бути провідником у такій місцевості… Стоп! Ось, здається, справжня прикмета. Придивись уважніше… Бачиш дивної форми молоде деревце? Засипана снігом рослина полягла під його вагою і ніколи не змогла б самостійно знову випростатись і зміцніти. Їй допомогла людська рука.
– Це ж моя рука! – вигукнув Непосида. – Чітко пам’ятаю: якось я, сам не знаю нащо, допоміг цьому молодому деревцю… Ну, Звіробою, визнаю, у тебе справді гострий зір.
– Порівняно з тим, на що здатні мої індіанськи брати, це дитячі забавки. До досконалості мені ще дуже далеко, – зніяковів від похвали мисливець. – Узяти хоча б Таменунда. Щоправда, тепер він уже старий, і небагато хто пам’ятає, яким він був у розквіті сил, проте ніщо ніколи не могло сховатися від його погляду, гострого, як собачий нюх. Або Ункас, батько Чингачгука, вождь могікан…
– Та годі тобі, хлопче, – посміхнувся Марч. – Нині безліч волоцюг-червоношкірих швендяє лісами, і твій Чингачгук, про якого ти весь час торочиш, просто один із них. Не надто я вірю в їхню мисливську майстерність.
– Чингачгук –
