смугою на кілька сотень ярдів. З метою безпеки він і спорудив на ній свій притулок.
– На березі, – пояснив Гаррі Марч, – Гаттерові жилося скрутно. Його житло тричі підпалювали лісові волоцюги, в сутичці з червоношкірими він утратив єдиного сина, тож на воді почувався, мов у фортеці. Тут виросли його доньки і померла дружина. Очікувати нападу можна було тільки з води, і навіть його добро та скальпи навряд чи коштували того, щоб заради них будувати пірогу. До того ж у таку авантюру встрявати було небезпечно, адже Плавучий Том надбав чимало зброї, а стіни замка були досить міцні, щоб захистити невелику родину від куль.
Мисливець одразу оцінив задум Гаттера. Атакувати дім на палях, не потрапивши при цьому в пастку, вельми складно, а тримати оборону в ньому значно легше, ніж у звичайних дерев’яних хатинах. Це була рублена будівля, стіни якої зведено з могутніх соснових стовбурів (завтовшки близько двох футів і завдовжки понад дев’ять), поставлених сторч, а не покладених один на інший, як завжди. У масивному настилі, укладеному на потужні дубові палі, Гаттер видовбав жолоби й міцно скріпив у них нижні частини колод. Згори у той самий спосіб він настелив широкі дошки, а кути скріпив скобами. Зрештою старий звів будинок, оточений зусібіч водою, незграбний і непоказний зовні, зате міцний – зруйнувати його міг тільки час.
– Том – майстер на вигадки, – мовив Непосида. – Видно, що він усю душу вклав у це житло. Там є комин і все, що треба для життя, сам побачиш. Його терпіння і праця немарні… Того літа, коли Том розпочав будівництво, тут, на озері, зібралася велика ватага, і всі ми допомагали йому. Знав би ти, скільки тих клятих колод я попотягав на власних плечах! Та про що там казати? Сокири тільки й зблискували, коли ми орудували ними в береговому лісі. Старий пірат не скупився на харчі, тож ми так весело і всмак вечеряли коло його вогнища, що не вирушили в Олбані торгувати здобутими шкурами, доки не впоралися з роботою…
Тим часом пірога підпливла до причалу – дощаного помосту площею близько двадцяти квадратних футів.
– Старий називає причал своєю приймальнею, – з усмішкою зауважив Марч, прив’язуючи човна до поруччя сходів. – Гадаю, вдома ні душі. Здається, вся сімейка рушила на прогулянку озером…
Поки Непосида обнишпорював причал, мисливець, долаючи зніяковіння, штовхнув незачинені двері будинку. Всередині панувала бездоганна охайність. Від спільної кімнати, в яку зазирнув Звіробій, вузький коридор вів до спалень. Сама ж ця простора кімната з вогнищем, найімовірніше, правила водночас за вітальню, їдальню та кухню. Умеблювання було просте, грубо змайстроване. Зроблений із чорного дерева старовинний настінний годинник, стрілки якого завмерли на одинадцятій, масивна скриня, простий кухонний посуд, начищений до блиску… Спіймавши себе на думці, що його цікавість розпалилася не на жарт, Звіробій зайшов до господи. Вона була розгороджена навпіл, і він прочинив перші-ліпші двері.
Вочевидь, вони вели до кімнати Гаттерових доньок.
