у фортецю на воді. Ти, хлопче, забув про тутешніх дикунів – мінгів. Чи є хоч один куточок у наших краях, де не ступала нога пронирливого червоношкірого? А коли вже вони знайдуть те, чим захочуть оволодіти, раніше чи пізніше проллється кров.
– Так, про мінгів я не чув нічого доброго, Непосидо, – кивнув мисливець. – За словами делаварів, це плем’я поводиться як запеклі лиходії, особливо на стежині війни…
– Те саме можна сказати про всіх червоношкірих, – перервав Звіробоя велетень, налягаючи на весло. – Вони одним миром мазані.
Звіробій спохмурнів і з докором глянув на Марча.
– Не суди про індіанців із чуток, Гаррі. Господь створив людей рівними, попри колір шкіри… Зізнаюсь, я теж вірю в забобони, особливо щодо жорстокості мінгів, проте завжди намагаюся бути справедливим. Сам я з тубільцями ніколи не сварився.
– Та всі вони наполовину дияволи, хоча ти повсякчас намагаєшся переконати мене, що серед твоїх друзяк-делаварів самі лише янголи! – спалахнув Марч. – Такого не скажеш навіть про нас, білих. Ми не безгрішні, а індіанці й поготів…
– Не гарячкуй даремно, Непосидо. – Звіробій не любив сперечатися. – Почуття і вчинки людей схожі, але кожен народ має особливі риси. Білий живе в одних умовах, а індіанець обходиться без парових машин і міських зручностей. Для нього здобути скальп ворога – геройський вчинок. Для нас це – варварство і злочин.
– А оце вже ні, приятелю! Ти давно не жив серед колоністів! – вигукнув Непосида. – Особисто для мене прикінчити дикуна – те саме, що відрізати вуха вовкові на полюванні чи оббілувати ведмедя.
– Побійся Бога, Гаррі! Що ти верзеш?!
– Хіба ти не знаєш, що в колонії платять однакову винагороду і за ведмедячі шкури, і за скальпи червоношкірих? Тим паче триває війна. Отже, вся влада – в руках військового командування. Усе як велить закон.
– Я тобі скажу так, Непосидо, ганебна це справа. – Мисливець зробив знак Марчеві припинити веслувати, роззирнувся і стишив голос: – Не все підкорюється земній владі, і годі сперечатися. Кожному, як-то кажуть, своє. Краще пошукаймо уважніше твого старого приятеля. На берегах тут справжнісінькі нетрі, і завдання це, виявляється, не таке просте.
Мисливець недаремно звернув увагу Марча на порізане мисами і затоками узбережжя. За густими заростями кущів і віттям низькорослих дерев, що звисало аж до води, розгледіти що-небудь було важкувато.
Пошуки вирішили розпочати із західного боку озера. Потім повернули на південь, пильно вдивляючись, адже нелегко було передбачити, що чекає на них за найближчим закрутом. Пірога йшла швидко: потужні сплески весла Непосиди, вміння Звіробоя маневрувати та його гострий зір давали можливість просуватися без перешкод. Проте надія Марча відшукати ковчег потроху згасала. Вони вже пропливли щонайменше милю вздовж південного берега, і тільки тоді Непосида згадав, що старий може полювати
