голові походили від затаєної думки, що тепер у Деррі може статися що-завгодно. Будь-що.
Але, коли він обійшов останній закрут, там все виглядало класно. Бен Генском так само був там, сидів поряд з Едді. Едді також тепер сидів, звісивши руки собі між колін, похиливши голову, все ще хрипко дихаючи. Сонце вже опустилося достатньо низько, щоб кидати поперек потоку довгі зелені тіні.
– Хлопче, ну ти й швидко, – сказав Бен. – Я не чекав, що ти повернешся в наступні півгодини.
– У м-м-ене шв-в-видкий велик, – відповів Білл із дещицею гордості. Якусь мить вони дивилися один на одного недовірливо, насторожено. Потім Бен невпевнено усміхнувся, і Білл також усміхнувся йому у відповідь. Товстун, звісно, але хлопець начебто непоганий. І залишався тут. Для цього треба мати характер – з тим, що Генрі з його взятими на поліцейський облік малолітніми правопорушниками-друзями цілком можливо міг никатися десь тут поблизу.
Білл підморгнув Едді, котрий дивився на нього з німою вдячністю.
– О-ось, т-т-тримай, Е-е-едді, – тицьнув він йому інгалятор. Едді встромив його собі до роззявленого рота, натиснув на спуск і зробив спазматичний вдих. Потім він відкинувся назад, очі заплющені. Це стурбовано спостерігав Бен.
– Йсусе, з ним таки дійсно так погано, правда?
Білл кивнув.
– Мені трохи лячно було тут, – стиха сказав Бен. – Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсії чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тоді розповідали, на тих зборах Червоного Хреста, у квітні. І єдине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб він не міг відкусити собі язика.
– Я гадаю, це для е-е-епілептиків.
– Ой, йо, думаю, ти правий.
– Та й не б-б-буде у нього вже к-к-конвульсій. Ці л-л-ліки йому з-з-зараз же з-з-зарадять. Д-д-дивись-но.
Важке дихання Едді полегшало. Він розплющив очі й поглянув вгору на них.
– Дякую, Білле, – сказав він. – Цього разу було зовсім гівняно.
– Гадаю, воно почалося, коли вони розквасили тобі носа, еге ж? – запитав Бен.
Едді невесело розсміявся, підвівся й засунув інгалятор до задньої кишені.
– Навіть не думав тоді про ніс. Думав у той момент про свою матусю.
– Йо? Справді? – здивованим голосом перепитав Бен, але його рука потягнулася до перетвореного на лахміття власного светра й почала там нервово порпатися.
– Їй достатньо кинути один погляд на кров у мене на сорочці, і вже за п’ять секунд вона доправить мене у трамвпункт Деррійського міського шпиталю.
– Чому? – спитав Бен. – Все ж перестало, хіба ні? Ой леле, я згадав одного хлопця, з яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так він розбив собі носа до крові, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тільки тому,
