style="font-size:15px;"> – Може, робитимемо щось інше, – сказав Едді. – Однаково ця гребля не працювала аж так круто.
Бен підвівся й підійшов до потічка, обтрушуючи землю зі своїх величезних сіданок. По обох боках ручая все ще залишалися сплутані купки дрібних гілок, але всі інше, що вони до того тримали разом, було змито водою.
– Вам варт знайти кілька дощок, – сказав Бен. – Дістати дошки й прокласти їх у ряд… одна проти одної… як хліб у сандвічі.
Білл з Едді дивилися на нього, зачудовані. Бен укляк на одному коліні.
– Дивіться, – повів мову він, – дошки тут і тут. Ви встромляєте їх у річище одна проти одної. Ясно? А потім, до того як їх встигне змити вода, ви засипаєте проміжок між ними камінням і піском…
– М-м-ми, – озвався Білл.
– Га?
– Це робимо м-м-ми.
– О, – промовив Бен, почуваючись дурнем і маючи вигляд (як він був упевнений) вкрай ідіотський. Але його не турбувало, дурним він виглядає чи ні, бо раптом він відчув себе дуже щасливим. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє почувався таким щасливим. – Йо. Ми. У всякому разі, якщо ви – ми – заповнимо той проміжок камінням і всяким таким, воно встоїть. Вища за течією дошка в міру накопичення води спиратиметься на каміння й землю. Друга дошка відхилятиметься назад і, я гадаю, за деякий час її змиє, але якщо ми матимемо третю дошку… гаразд, дивіться.
Він рисував ломачкою по землі. Білл і Едді Каспбрак, нахилившись, вивчали цей маленький рисунок з уважливою цікавістю:
– Ти колись раніше вже будував греблю? – спитав Едді тоном поштивим, мало не благоговійним.
– Та ні.
– З-з-звідки ж то-о-оді ти знаєш, що це д-д-діятиме?
Бен глянув на Білла спантеличено:
– Звісно, що діятиме, чому б йому не діяти.
– Але з-з-звідки ти це з-з-знаєш? – перепитав Білл. Бен уторопав, що тон запитання не саркастично недовірливий, а щиро зацікавлений. – З-з-звідки тобі ц-ц-це відомо?
– Я просто знаю, – сказав Бен. Він знову подивився вниз на свій рисунок на землі, немов щоб самому впевнитися. Він ніколи в житті не бачив насипної перемички, ні зображення її, ні в дійсності, тож не мав поняття, що накреслив щойно доволі чітку її схему.
– Г-г-гаразд, – промовив Білл і поплескав Бена по спині, – п-о-о-обачимося з-а-а-автра.
– О якій годині?
– М-м-ми з Е-е-едді п-п-приїдемо сюди о пів на д-д-дев’яту чи десь т-т-так…
– Якщо ми з мамою ще не чекатимемо в тому трамвпункті, – сказав Едді й зітхнув.
– Я принесу якісь дошки, – сказав Бен. – Там в одного старого, в сусідньому кварталі, їх ціла купа. Я потягну кілька.
– Принеси й припаси ще якісь, – сказав Едді. – Щось поїсти. Типу сенд-віджів, «Рінг-Дінгів»289, отаке щось, сам розумієш.
– Окей.
– А з-з-зброя я-а-а-кась у тебе
«Ring-Dings» – тістечка з шоколадною поливою, начинені ванільним кремом, що випускаються заснованою 1888 р. компанією «Drake’s».
