що дужче бажаєш, то менше можеш. Їм потрібно розслабитися. Вони мусять, якщо зможуть, під час заняття сексом геть забути про дітонародження.
Дорогою додому Стен був дратівливим. Патті запитала його – чому?
– Я ніколи цього не роблю, – сказав він.
– Чого не робиш?
– Не думаю про дітонародження під час того.
Вона почала хихотіти, хоча вже почувалася трішки самотньою й наляканою. Тієї ночі, лежачи в ліжку, вже після того, як вона вважала, що Стенлі давно спить, він налякав її, заговоривши у темряві. Голосом безбарвним, проте крізь задавлені сльози.
– Це моя, – промовив він. – Це моя провина.
Вона пригорнулася до нього, намацала, вхопила в обійми.
– Не будь дурником, – сказала вона.
Але серце в ній билося швидко – занадто швидко. Не тільки в тім була справа, що він її налякав; справа була в тому, що він немов зазирнув до її мозку й прочитав потайну впевненість, яку вона там ховала, але сама не знала про неї до ось цієї миті. Бездовідно-безпідставно вона відчувала – знала, – що він правий. Щось тут було негаразд, і це було не в ній. Це було в ньому. Щось таке в ньому.
– Не будь таким йолопом, – прошепотіла вона люто йому в плече.
Він злегка пітнів, і раптом їй стало зрозуміло, що він настраханий. Той страх надходив від нього холодними хвилями; лежати голою з ним раптом стало немов лежати голою перед відчиненим холодильником.
– Я не йолоп і не дурник, – промовив він тим самим голосом, що був на позір безбарвним, але крізь задавлені сльози, – і ти це знаєш. Це я винен. Але я не знаю чому.
– Ти не можеш нічого такого знати, – голос її лунав різким, сварливо, як голос її матері, коли тій було лячно.
І навіть сварячи його, вона тіпнулася всім тілом, стрепенувшись, мов батіг. Стенлі відчув це й ще міцніше обняв її.
– Інколи, – сказав він, – інколи мені здається, я розумію чому. Інколи мені сниться сон, поганий сон, і я прокидаюся і думаю: «Нарешті я зрозумів. Нарешті я зрозумів, що не так». Не лише про те, чому ти не можеш завагітніти, а все. Про все, що є поганого в моєму житті.
– Стенлі, нема нічого поганого в твоєму житті!
– Я не маю на увазі зсередини, – сказав він. – Зсередини все чудово. Я кажу про зовнішнє. Дещо, що мусить скінчитися, але не кінчається. Я прокидаюся з тих сновидінь і думаю: «Усе моє приємне життя було не чим іншим, як лише центром якоїсь бурі, якої я не розумію». Я боюся. А потім воно просто… зникає. Як і годиться сновидінням.
Вона знала, що Стен іноді спить тривожно. З півдесятка разів траплялося, що він будив її своїми стогонами й сіпанням. Імовірно, були й інші випадки таких його безпросвітних інтерлюдій, коли вона не прокидалася. Коли б вона не горнулась до нього, не питалася в нього, він відповідав однаково: «Я не можу згадати». Потім він тягнувся по свої сигарети й курив,
