за глибший, правдивіший голос Черепахи. Що такого я, врешті-решт, маю? Меллон у липні. Дитина, знайдена мертвою на Нейболт-стрит минулого жовтня, ще одна, знайдена на початку грудня в Меморіальному парку, якраз перед першим снігопадом. Можливо, то справа якогось волоцюги, як це пишуть газети. Або якогось божевільного, котрий після того поїхав з Деррі або покінчив життя самогубством через муки сумління й огиду до себе, як то говориться в деяких книжках, міг з собою зробити справжній Джек Різник.
Можливо.
Але дівчинку Альбрехтів знайшли прямо навпроти того проклятого будинку на Нейболт-стрит… і вбито її було у той самий день, що й Джорджа Денбро за двадцять сім років до цього. А потім син Джонсонів, знайдений у Меморіальному парку з відсутньою нижче коліна ногою. Звісно, Меморіальний парк – це домівка Деррійської водонапірної Вежі, і хлопчика було знайдено майже біля її підніжжя. Вежа стоїть на відстані крику від Пустовища; Вежа – це також місце, де Стен Юріс бачив тих хлопчиків.
Тих мертвих хлопчиків.
Одначе, усе це може бути не чим іншим, як просто димом і міражами. Може так бути. Або випадковими збігами. Чи, можливо, чимось між тим та іншим – свого роду злісним відлунням. Може так бути? Я відчуваю, що може. Тут, у Деррі, будь-що може бути.
Я думаю, те, що було тут раніше, лишається тут і досі – те єство, що й у 1957 і 1958 роках; те саме єство, яке було тут у 1929 і в 1930, коли мейнський «Легіон Білої Гідності» спалив «Чорну мітку»; те саме єство, яке було тут у 1904 і 1905 та на початку 1906 – принаймні поки не вибухнула ливарня Кіченера; те саме єство, яке було тут у 1876 і 1877, єство, що проявляє себе кожні двадцять сім років чи близько того. Подеколи це приходить трохи раніше, подеколи трохи пізніше… але завжди приходить. Що далі повертаєшся назад, то важче й важче знаходити свідчення його появи, бо документів усе менше, а дірок у хронологічній історії цієї місцевості усе більше. Проте знаючи, де дивитися і коли дивитися, скорочуєш собі шлях до вирішення цієї проблеми. Воно завжди повертається, розумієте?
Воно.
А отже, так: гадаю, я таки мушу зателефонувати. Гадаю, саме нам передвизначено це зробити. Чомусь, з якоїсь причини нас було обрано, аби припинити це назавжди. Сліпа доля? Сліпа удача? Чи це знову той чортів Черепаха? Чи, може, він також і керує, окрім того, що балакає? Я не знаю. І сумніваюся, щоб це мало якесь значення. Багато літ минуло відтоді, як Білл сказав: «Черепаха не може нам допомогти», і якщо це було істинним тоді, істинним це мусить бути й тепер.
Я думаю про нас, як ми тоді стояли у воді, як, зчепивши руки, промовляли ту обіцянку повернутися, якщо таке колись почнеться знову – стояли колом, майже як друїди, а наші руки кровоточили, даючи власні обіцянки, долоня долоні. Либонь, це ритуал такий же древній, як саме людство, невинний надріз для підсочування дерева всесилля – того, що росте на межі між територією всього, що ми знаємо, і тією, про яку ми всяке підозрюємо.
