і, на його здогад, щомісяця робили собі перманент, чи укладали хвилями волосся, чи щось таке інше, але він не вважав, що це бодай якимсь чином змінює основні факти. Нехай би робили собі той перманент хоч щодня, все одно обидві залишаться зарозумілими шмаркачками.
Він вважав, що Беверлі краща… і набагато гарніша, хоча ніколи, ні за що в світі не наважився б сказати це їй. Та тим не менше, інколи, в самісінькому осерді зими, коли світло надворі здавалося жовто-сонним, як та кицька, що згорнулася на дивані, коли місіс Даглас жебоніла щось з математики (як переносити вниз, коли ділиш стовпчиком, або як знайти спільний знаменник для двох дробів, щоби їх додати), або читала питання з «Осяйних мостів»215, або розповідала про поклади олова в Парагваї, у такі дні, коли здавалося, що уроки не закінчаться ніколи, і не важить, якщо навіть так, бо весь світ надворі суцільна сльота… у такі дні Бен інколи кидав скрадливі погляди вбік, на обличчя Беверлі, і тоді серце йому нестямно боліло й одночасно запалювалося якоюсь радістю. Він підозрював, що запав на неї чи закоханий у неї, й тому він завжди думає про Беверлі, коли по радіо «Пінгвіни» починають співати «Янголе земний»216 – «мила моя, люба моя, кохаю тебе безупинно…» Йо, дурня така, авжеж, сльозливо це, наче вжита серветка «Клінекс», але водночас усе гаразд, бо він ніколи не признається. Він вважав, що товстим хлопцям, мабуть, дозволяється кохати гарних дівчат тільки на думці. Якби він комусь розповів про свої почуття (не те щоб у нього був бодай хтось такий, кому він міг розповісти), та людина, мабуть, реготала б аж до розриву серця. А якби він коли-небудь сказав самій Беверлі, вона теж розреготалася б (погано) або видала звук, ніби ригає з огиди (гірше).
– А тепер, будь ласка, підходьте відразу ж, кого я назву. Пол Андерсон… Карла Бордо… Ґрета Бові… Келвін Кларк… Сіссі Кларк…
Місіс Даглас називала прізвища, і учні її п’ятого класу один по одному (окрім двійнят Кларків, котрі, як завжди, підійшли разом, рука в руці, нерозрізнювані, окрім як за довжиною їхнього ясно-білявого волосся і тим фактом, що на ній була сукня, а на ньому джинси) забирали свої тьмяно-жовтого кольору табелі з американським прапором і текстом Присяги на вірність прапору на передній сторінці обкладинки та молитвою «Отче наш» на задній, виходили статечно з класної кімнати… а там уже щодуху кидалися по коридору в той бік, де вже було підперто, щоб стояли навстіж, великі передні двері. Звідтам вони просто вибігали в літо і розпорошувалися: хтось на великах, хтось вистрибом, хтось верхи на невидимих конях, ляскаючи себе руками по стегнах, видобуваючи таким чином цокіт копит, хтось, повісивши одне одному руки на плечі, співаючи на мотив «Бойового гімну республіки»: «Очі мої бачили славу, як школа палає вогнем»217.
– Марша Федден… Френк Фрік… Бен Генском…
Він підвівся, кинув на Беверлі Марш останній цього літа скрадливий погляд (чи то він так думав) і вирушив до столу місіс Даглас, одинадцятирічний
«Shining Bridges» – знайома багатьом поколінням американських школярів читанка, написана професором педагогіки, засновником Міжнародної читацької асоціації Альбертом Гаррісом (1908—1990) та дитячою письменницею Мей Найт Кларк (1895—1986).
«Earth Angel» (1954) – єдиний хіт чорного вокального гурту «The Penguins» (1953—1962), хоча пісня досі популярна, окрім оригінального, також у різних виконаннях.
«Battle Hymn of the Republic» (інша назва «Glory, Glory Halleluiah», 1862) – патріотична пісня часів Громадянської війни на слова відомої аболіціоністки Джулії Гау (1819—1910).
