світ завітав до Парижа, щоб продемонструвати свої досягнення. Кожна країна була представлена в окремому павільйоні, де експонувалися найкращі зразки її досягнень у будь-яких галузях. Архітектура павільйонів мала суто національний характер. Німці, вірні греко-римському стилю, улюбленому стилю Гітлера, спорудили щось схоже на храм – височенний, немов хмарочос,– на верхівці якого був установлений двадцятифутовий орел, що міцно стискав у зловісного вигляду пазурах свастику. Навпроти німецького павільйону розташувався павільйон Радянського Союзу: він був збудований у вигляді похилого пирога у стилі «ар-деко», а на його верхівці красувалося величезне скульптурне зображення робітника та колгоспниці, озброєних молотом та серпом. З нагоди виставки Франція електрифікувала Ейфелеву вежу, побудувала безліч ресторанів із плюшевими інтер’єрами, експонувала безцінні витвори мистецтва, а весь свій павільйон присвятила моєму коханню – пароплаву «Нормандія». Павільйон Сіама збудували у вигляді позолоченого храмового дзвону, він був сповнений нефритовими Буддами й ніжними водяними лілеями. Італію було представлено несосвітенною мішаниною з Леонардо, Мікеланджело, домашньої феттуччіне, що висихала на дерев’яних стелажах, та різноманітних фотографій, які мали довести славетні досягнення режиму Муссоліні. Іспанія, тоді ще вільна, виставила кордівську шкіру, валенсійське мереживо, костюми тореадорів під склом, фонтани у внутрішніх двориках, а в окремій кімнаті, поряд із головним входом, красувалося величезне полотно, намальоване кимсь на ім’я Пабло Руїз Пікассо. Картина була така потворна, що вражала до глибини душі. Зяючі роти, розтягнуті у беззвучних криках, очі, що випиналися з орбіт, назавжди засліплені жахом від того, що побачили, люди та тварини, які б’ються в агонії насильницької смерті і волають у безнадійний мовчазний простір. Картина здавалася кольоровою, хоча насправді була чорно-білою. Немов смерть – жодних кольорів! На табличці я прочитала: «Герніка, 1937» – і зрозуміла, що саме намагалася розповісти нам моя тітка Лізель. Тепер я знала, що зробили нацисти в маленькому іспанському містечку.
Повернувшись до готелю «Ланкастер», я намагалася розповісти матері про те, що побачила та відчула впродовж дня,– але моя розповідь її не зацікавила:
– Мені не подобається Пікассо. Він малює потворні обличчя. Божевільний – як на мою думку. Гемінґвей уважає його великим митцем та патріотом, але зрештою, для Гемінґвея все, що стосується людей, які б’ються у громадянській війні серед іспанських гір, священне… Сьогодні ввечері ми йдемо до датського павільйону – поїмо риби у кропному соусі… А потім татусь хоче навідатися до турецького, скуштувати пахлави. Я сказала Кокто, що вони із подружкою натомість можуть приїхати та відвезти мене до югославського павільйону, де подають чорницю в сметані. Серденько, ви з Тамі можете замовити твій улюблений червоний пудинг у болгарів, а об одинадцятій зустрінемося в яванців – попити кави…
Страшенно втомлена від безлічі денних вражень, я сиділа, їла запечені банани
